Будьмо чесними: нас непросто пройняти. Ми вже багато бачили й до всього звикли. Сучасна людина стає свідком страждань мало не щодня: зануривши голову в потік інформації, ми миттю дізнаємося про всі звірства й трагедії, які сталися від попереднього нашого занурення, з усіма подробицями й фотографіями. Певна річ, нам доводиться пристосовуватися, «нарощувати шкіру», інакше неможливо було б існувати з цим безперестанним бринінням розділеного болю, який вібрує всередині, ніби зачеплена струна. Можливо, саме через те Ханьї Янагіхарі доводиться «підвищувати градус» — зводити людську біду в такий ступінь, коли дивитися боляче, а відвести погляд нема на що. «Маленьке життя» не пропонує навіть йоти оптимізму, майже не дає передихнути — навіть там, де на позір щасливі часи, відчувається присмак прийдешньої катастрофи. А все ж покинути читати важко, чи через сподівання без надії, чи через магію письма.

«Маленьке життя» — історія покаліченої життям людину, тілом і душею. Можливо, тілесні травми наративу потрібні саме для того, щоб підкреслити травми душевні, наростання і спад їхньої гостроти. На долю Джуда Сен-Френсіса, центрального серед чотирьох головних героїв роману, випали непосильні випробування. Своє життя він почав у монастирі, серед «братів», які підібрали його, покинутого малюка, й надалі старанно нагадували йому про це, вимагаючи покори й подяки. І виказувати цю подяку він мав у збочений спосіб — слугувати монахам сексуальною іграшкою. Секс виступає в романі таким собі клеєм, який пов’язує докупи травми Джуда і його стосунки зі світом: ось неймовірно ранній досвід, по суті, зґвалтування, життя серед тих, хто чинить над ним насильство, далі вимушена торгівля своїм тілом, у чому він до останнього звинувачує себе, стає джерелом подальших каліцтв, душевних та тілесних, яких Джудові вже не позбутися. Крім усього, невизначена сексуальність, загадковість цієї сфери його життя відокремлюють його від групи друзів, унеможливлюють порозуміння між ними: він категорично не здатний поділитися тим, що з ним сталося, не здатний вирватися з пут минулого, і подальша нездатність відчувати зв’язок з іншими людьми на сексуальному рівні робить його, передусім для самого себе, довічним калікою. Однак сексуальних сцен у романі немає, тільки натяки, схематичне зображення. Як і схематичною вийшла нетрадиційна сексуальна орієнтація головних героїв, половина з яких — геї. Цей роман називають мало не першим романом про геїв, але їхнє «гейство» не акцентується, це ніби просто один із аспектів їхнього життя. Герої-геї зображені далеко не такими, як їх часто уявляє собі публіка й відразу відкидає їх і відвертається від них — вони нічим не відрізняються від гетеросексуальних чоловіків, хіба є кращою їхньою версією: ніяких перевдягань, косметики, манірності, розпутності, розмивання межі між чоловічим і жіночим — ні, вони всі вродливі, талановиті й при цьому успішні, мають кар’єри в різних галузях, не тільки богемних, спортивні, купують індивідуально підібрані парфуми, гарно вбираються й мають добрий смак. Може навіть здатися, що авторка навмисно намагалася зробити їх такими нетрадиційно традиційними, правильними, людьми, чия сексуальна орієнтація проявляється тільки в особистому житті.

Джуд — це людина, якій не вдалося втекти від себе, попри намагання друзів та близьких переконати його в тому, що в нього є на це шанс. Життя, яке розгортається навколо нього, здається досконалим поживним середовищем: його оточують показово доброї душі люди, пропонують йому прийняття й підтримку, бачать у ньому те, чого він не бачить у собі; праця й зусилля винагороджуються — він має чудову кар’єру, фінансово забезпечений, подорожує, може дозволити собі твори мистецтва — словом, має те життя, про яке навіть не наважувався мріяти, але для себе однаково залишається брудним недостойним калікою.  Янагіхара наче намагається довести, що «ничего страшнее тюрьмы твоей головы никогда с тобой не случится». Муки Джудові незмивні, нездоланні, бо джерелом їх частково є він сам, його тіло, з яким він, наче роздвоївшись, веде боротьбу. Хто з нас не сердився на свій організм, коли той як завжди невчасно підсовує застуду? Джуд наче має такі стосунки зі своїм тілом повсякчас: він, наче сучасний святий, лінчує себе за уявні й справжні гріхи, ранячи своє тіло — ріжучи себе — й таким чином карає себе й водночас очищує, але не в ім’я Бога, а в ім’я самого себе, а щоб мати змогу жити далі. Колись його свідомість була не в силі впоратися з наругою над тілом, він прагнув самознищення  й у нанесенні собі порізів знайшов вихід, і відтоді завдає болю своєму тілу й коли тіло завдає болю йому, й коли його «я» буває несила жити в цьому тілі. Він ненавидить своє тіло за те, що воно таке й за те, що це тіло — його, але тим, що так до нього ставиться, руйнує його ще більше й таким чином замикає коло.

Якщо говорити про особисті враження, то мені було дуже непросто читати (чи то пак, слухати, в моєму разі) цей роман, але він мене заворожив з першої сторінки і я не шкодуючи віддала йому 36 годин свого життя, проте далі він довго притискав мене до землі брилою людського страждання, від якого неможливо просто відмахнутися, перегорнувши останню сторінку. Цей роман із тих, які категорично розділяють читачів на два табори. Ті, яким він не подобається, називають його tragedy porn, тим самим підкреслюючи гротескність описаних у ньому страждань. Але хіба буває для них якась межа? Хіба буває запобіжник, який здатен зупинити людські муки, коли їх стає забагато? Хіба можна стверджувати, що серед справжніх, невигаданих людей немає тих, для кого буденність — це одвічна боротьба з самим собою, що таке життя людина витримати не здатна? Так, якоюсь мірю це tragedy porn, та особисто я приписую це прагненню пройняти загартованого світовими й особистими бідами читача до кісток. І це Ханьї Янагіхарі чудово вдається.