Я не помітила б цю книжку, якби не Родні, мій колега з книгарні. Він привів мене до цілої полиці, виділеної під літературу про Східну Європу, й гордо продемонстрував чотири примірники. «Отримали на тижні, — сказав він. — Я думав відкласти один для тебе, але про них ніхто навіть не питав». Щоб підвищити шанси книжки, сердечний Родні поставив половину примірників на полицю з книжками про подорожі, але, на жаль, ми продали тільки один. Мені.

Загалом я скептично ставлюся до книжок західних авторів про пост-радянський простір. Що ви там знаєте, хочеться сказати мені. Наша ситуація така складна й заплутана, що вам несила збагнути, а нам несила пояснити. Ну й, певна річ, тепер завжди постає питання, на чиєму автор боці. “Black Square” присвячена “For my friends in Ukraine and Russia, with love and gratitude.”, що для мене остаточно справи не прояснило, бо мати друзів і там, і там — це як намагатися всидіти на двох стільцях, але, напевно, в людини з Заходу це не викликає ніякого внутрішнього конфлікту. Загалом так і є: авторка цієї книжки-репортажу стримано описує події, намагається дати хоч якусь історичну розвідку, контекст, але сторону не вибирає.

Починається книжка з розповіді про Росію, яку я, відверто кажучи, спочатку хотіла пропустити, але потім не змогла відмовити собі у задоволенні посміятися з підміченого іноземним оком. Софі, яка вчила російську в універі, після закінчення коледжу вирішила стати волонтером «Червоного Хреста» й поїхала в Сибір з метою допомогти хворим на ВІЛ та СНІД. Після Іркутська вона потрапила в Київ 2007 року й відтоді стала небайдужа до України. “My family and friends at home had trouble understanding why I had fallen in love with Ukraine, a country the most Americans could hardly find on a map, famous only for Chicken Kiev and mail-order brides. I tried to explain that I loved the dreamlike quality of a place where the resolutely premodern – horse-drawn carts and babushkas afraid of the evil eye – survived amid the ruins of Soviet utopian modernism, a place that had not yet caught up with the anonymous global marketplace”.

Отож, спочатку Іркутськ. Берези, дерев’яні хати, алкоголь і дивовижі. “I didn`t know yet what signs indicated gayness in Russia, a country where every second man was wearing shiny, pointy shoes and carrying a man-purse, an item so ubiquitous that it had a special name, barsetka”. Як виявилося, з економічною кризою, яка настала після розпаду Союзу, прийшла епідемія наркоманії. З метою економії люди, не знаючи про ризик, для введення наркотиків  багаторазово користувалися одними й тими самими шприцами. ВІЛ та СНІД стали ширитися зі швидкістю світла, але уряд цього не хотів визнавати, тож тисячі людей жили, не маючи доступу до потрібних ліків. В організацій навіть не було грошей на розповсюдження безплатних презервативів. Софі, разом з іншими волонтерами, з великим подивом виявляє, що допомогти, власне, майже немає чим, крім як розвозити нові шприци на точки, куди по них приходять наркомани та їхні родичі. “I went to elementary school in the heydays of AIDS education, and I was raised to believe that anyone could get HIV at any time. All it took was one moment of bad judgement. But as far as I could tell, people in Irkutsk didn’t get HIV by accident; it was more a by-product of long-term self-obliteration. The inhabitants of Irkutsk didn’t seem to be particularly interested in staying alive. They smoked incessantly, and drunks stumbled around as early as nine a.m. After four p.m., half the guys on the street were wielding huge beers, and fat old men teetered down the sidewalk arm in arm. Junkies roamed the streets at all hours…” Як рятувати тих, хто не хоче бути врятований? Як допомагати організації, яка не хоче, щоб їй допомагали? Четверо волонтерок спочатку розвозять шприци, потім роблять тюльпани-орігамі для виставки в Москві, присвяченій інформуванню про ВІЛ та СНІД, а далі їм узагалі кажуть не приходити. Вільний час вони заповнюють читанням, прогулянками серед вуличних собак, екскурсією в Улан-Уде та відвідуванням барів і клубів. “I read Bulgakov`s The Master and Margarita and Turgenev`s Fathers and Sons, discovering that Russian literature had a particularly powerful effect when read in state of misery, isolation, and severe cold”. Частина про Росію закінчується короткою розповіддю про красу та велич Москви.

Повернувшись з Росії, Софі й далі працювали на різні організації, метою діяльності яких було полегшити життя ВІЛ-інфікованим наркоманам. У травні 2007 року вона вперше побувала в Києві, на конференції з програм охорони здоров’я для наркозалежних жіночої статі. Позаяк саме на контактах із колишніми наркоманами та ВІЛ-інфікованими Софі будувала своє перебування в Україні, переважна частина людей, про яких вона розповідає, має важке й маргінальне минуле. Непідготовленому читачеві може здатися, що в нас тут усі такі. Частина про перше перебування в Києві написана з симпатією, з вкрапленнями історії та посиланнями на літературні твори, винятково російські, й помережана розповідями про людей, чиє життя позначене наркотиками, алкоголізмом та/або СНІДом, або й усім разом. “On my last afternoon in Kiev, I passed a woman in plastic leopard-print high heels, holding a spring of lilac in one hand and a liter of Amstel Light in the other. She stuck in my mind long after I left; she seemed to embody Kiev as I had encountered it, a blossoming city scarred with the ravines of a violent past, facing an uncertain future, chemical reassurance always close at hand”.

Подальші повернення в Україну мало чим відрізняються, хіба що більшою поінформованістю (за дітей держава дає 2000 доларів, тож їх народжують заради грошей! Люди весь час п’ють з будь-якого приводу! “He and Alik were drinking methamphetamine dissolved in Coke. How ironic, I thought, and how perfectly post-Soviet”. )  і кумедними маленькими деталями, такими точними, що аж страшно: “ …when she saw me going out, she berated me if I wasn’t wearing a hat and scarf –  a typical preoccupation of old Slavic women”; “How old are you?” the gynecologist asked my feverish, exhausted friend.  “Are you married? Have you had a baby yet?” She said no, but he kept asking, as if hoping that eventually he`d receive a different response. The nurse explained that having children was the only reason to live. And yet marriage seems less than appealing. In many cases, women were the ones supporting the family as well as raising the children and doing the housework; they often seemed to be punished rather than rewarded for their efforts. If a woman reported being abused by her husband, the police might ask if she`d forgotten to make dinner that night.”; “Chernovetsky was nicknamed Cosmos; cosmonaut is a slang term for someone fond of dissociative drugs like ketamine and PCP. On one occasion, the mayor crawled under his desk in the middle of a television interview. When he emerged, he explained that he`d been asking God for advice, and the God said the interview was over. His increasingly erratic and authoritarian behavior prompted calls for a psychiatric examination. In response, he jogged and did pull-ups and laps for new cameras, posing in his little bathing suit, puffing up his chest and flexing his muscles. He was like Putin on acid. The babushkas loved him”).

Поступово, після розповіді про подорож на Захід, літо в Криму та пошуків останнього єврея в Сталіндорфі (“Finally, one driver called a Jewish friend for directions. He got them, and agreed to take us. “But there are no Jews there anymore,” he warned us, as if afraid we`d blame him for our disappointment. “Are you girls Jewish? he inquired cheerfully as we set out. … “Why do you ask?” Anya said suspiciously. The driver looked back at her in the windshield mirror, smiling fondly. “You recognize your own”, he said. “I had two Jewish grandmothers – I`ll give you a discount!”. “It shouldn’t be something you even notice”, Anya huffed when we got out of the taxi. “It shouldn’t be a topic of discussion”. Having never been to Boryspil airport before, or to Ukraine, for that matter, she was not impressed by our discount”.), надходить черга Майдану.

І тут стає несмішно. Чомусь дуже дивує, як резонують почуття українофілки, яка спостерігала Майдан (“An online news station had set up a live feed by then, and my Ukrainophile friends and I started watching it as much as we could. I would sit and work with Maidan live feed on in the background, and wake up in the middle of the night to check on the protests”), та самих українців. Я не могла не питати себе — чому? Чому, попри все, що бачила, попри всі ці негаразди, які трапилися їй на очі, попри абсурд, з яким вона зіткнулася, Софі й далі мала до України та її народу почуття, схожі на якусь форму любові? Напевно, це як любити іноземця чи іноземку — їх неможливо зрозуміти повністю, й іноді це цікаво, а іноді — гірко. Софі розповідає, як змінилися її старі друзі, як вони стали на той чи той бік. Вона здається дуже занепокоєною націоналістичними гаслами. Її лякає «Смерть ворогам!», їй незрозумілий Правий Сектор. Загалом на цьому етапі висвітлено багато цікавого: історію Донбасу, ставлення до східняків, початок війни, збитий Малайзійський літак, анексію Криму. Але, на противагу першій частині, частині про Росію, яка для мене чомусь позначена сміхом, другій — про Україну, Київ і Майдан, які позначені слізьми, кінцівка позначена питаннями. Точніше, відсутністю кінцівки як такої, якогось катарсистичного закінчення, закруглення, висновку, абощо. 2015 року Софі побувала в Москві на святкуванні Дня перемоги, з усіма його колорадськими стрічками, згадками про дідів та війну (“Moscow was bloodthirsty and cheerful”). Закінчується книжка багатозначним діалогом: “Do you think Russian soldiers are fighting in Donbass?” I asked. He lowered his voice to a whisper. “I think so. But everyone thinks I`m wrong – even my friends. Even my mother”. We drank to peace, again and again”.

Щодо питань. Напевно, якщо хтось і винен у тому, що іноземці не знають про наші 20-ті, про Розстріляне Відродження, про Голодомор, про винищену інтелігенцію, не раз і не двічі заборонену мову, місце молодшого брата, принизливе становище, залежність від Росії, відсутність еліт, вивчену безпомічність та решту, то це тільки ми. Вони знають про нас те, що ми можемо або розказати, або показати. І, на жаль, побачене не завжди нам на користь.

Подивитися на себе очима іноземки цікаво, але й лячно та дискомфортно. Так, наче прийшли гості, а в тебе на голові бігуді, плита залита борщем, а в хаті ремонт. Хочеться прикрити негарне, повести за руку й показати щось красиве. Хочеться, щоб писали про те, що ми ще таки стоїмо, тримаємося, попри все, про те, що до війни ми готові не були, про те, які великі серця у тих, хто допомагав і допомагає, віддає що може, навіть життя. Але, як у спортивному груповому заліку, де час фінішу записують за останнім, найбільше уваги привертає криве, абсурдне й незрозуміле. Й нема на то ради.