The Push by Ashley Audrain/”Що не так з моєю матір’ю” Ешлі Одрейн

Твій будинок світиться серед темряви, як наче всередині все палає.

Завіски, які вона вибрала на вікна, схожі на лляні. З дорогого льону. Плетення ниток таке нещільне, що я зазвичай можу вгадати твій настрій. Мені видно, як дівчинка змахує «кінським хвостом», закінчуючи домашні завдання. Мені видно, як маленький хлопчик підкидає тенісні м’ячики під мало не чотириметрову стелю, доки твоя дружина ходить вітальнею в легінсах, упорядковуючи денний безлад. Іграшки — у кошик. Подушки — назад на канапу.

Однак сьогодні ти не запнув завіски. Може, щоб дивитися, як падає сніг. Може, щоб твоя донька виглядала північного оленя. Вона вже давно в нього не вірить, але готова вдавати для тебе. Для тебе — що завгодно.

Ви всі гарно вбрані. Діти в одязі з однакової картатої тканини сидять на шкіряному диванчику, а твоя дружина фотографує їх на телефон. Дівчинка тримає хлопчика за руку. Ти налаштовуєш грамофон углибині кімнати, і твоя дружина звертається до тебе, але ти піднімаєш вказівний палець — ти майже закінчив. Дівчинка зістрибує з диванчика, а твоя дружина підхоплює хлопчика, і вони кружляють. Ти піднімаєш склянку з напоєм — шотландським віскі — і відпиваєш, раз, двічі, а тоді крадькома відходиш від грамофона, наче від дитяти, яке щойно заснуло. Саме так ти завжди починаєш танцювати. Ти береш його на руки. Він закидає голову. Ти перевертаєш його ногами вгору. Донька тягнеться, щоб татко її поцілував, а дружина бере з твоїх рук склянку потримати. Вона підходить до ялинки і поправляє гірлянду, яка висить трохи криво. А тоді ви всі завмираєте, нахиляєтесь одне до одного і в один голос щось викрикуєте, якесь слово, в бездоганно розрахований момент, а тоді знову починаєте рухатися — грає пісня, яку ви добре знаєте. Дружина виходить з кімнати, і твій син автоматично повертає голову в її бік. Я пам’ятаю це відчуття. Відчуття потрібності.

Сірники. Вона повертається запалити свічки на прикрашеній камінній полиці, і мені стає цікаво, чи вигнуті ялинкові гілки справжні, чи пахнуть вони лісом. На якусь мить я дозволяю собі уявити, як ці гілки спалахують, доки ви всі спите цієї ночі. Я уявляю, як тепле, масляно-жовте сяйво твого будинку перетворюється на розпечений, червоний жар.

Хлопчик бере до рук металеву кочергу, а дівчинка лагідно забирає її в нього, перш ніж твоя дружина встигає помітити. Хороша сестричка. Помічниця. Захисниця.

Зазвичай я так довго не спостерігаю за вами, але ви всі такі гарні сьогодні, що я не в змозі примусити себе поїхати геть. Падає сніг, такий, що лежить довго, такий, з якого вона зранку зліпить сніговика, щоб порадувати свого молодшого братика. Я вмикаю очищувачі скла, налаштовую обігрів і помічаю, як цифри на годиннику змінюються з 7:29 на 7:30. Саме той час, коли ти читав би їй «Полярний експрес».

Твоя дружина тепер сидить у кріслі й дивиться, як ви втрьох танцюєте кімнатою. Вона сміється і перекидає довге хвилясте волосся на один бік. Вона нюхає твій напій і ставить його на стіл. Усміхається. Ти стоїш до неї спиною і не бачиш того, що бачу я, того, що вона кладе руку на живіт, злегка погладжує його, а тоді опускає очі, того, що вона глибоко замислена, думаючи про того, кого має в своєму животі. Там ще лише кілька клітин. Але для неї вони — цілий світ. Ти обертаєшся, і вона знову звертає увагу на кімнату. На дорогих їй людей.

Вона скаже тобі завтра зранку.

Я й досі так добре її знаю.

Я опускаю очі, щоб надіти рукавички, а коли піднімаю, у відчинених вхідних дверях стоїть дівчинка. Її обличчя напівосвітлене ліхтарем, що висить над номером будинку. Вона тримає в руках тарілку, повну моркви й печива. Ти залишиш крихти на кахляній підлозі передпокою. Ти зіграєш свою роль у цій виставі, а вона — свою.

Тепер вона дивиться в салон машини на мене. Вона здригається. Сукня, яку їй купила твоя дружина, замаленька для неї, і мені видно, що її стегна ширшають, що в неї бубнявіють груди. Однією рукою вона обережно закидає свій «кінський хвіст» через плече, і цей жест більше належить жінці, ніж дівчинці.

Уперше в її житті мені здається, що наша донька схожа на мене.

Я опускаю віконне скло і піднімаю руку у вітанні, у таємному вітанні. Вона ставить тарілку собі під ноги і знову випростується глянути на мене, а тоді обертається і йде всередину. До своєї сім’ї. Я чекаю, доки завіски запнуться, доки ти з’явишся у дверях подивитися, якого біса я сиджу в припаркованій машині біля твого будинку в такий вечір, як сьогодні. І що, будьмо відверті, я могла б тобі сказати? Що мені було самотньо? Що я сумувала за нею? Що я заслуговую бути тією матір’ю, яка мешкає у твоєму сяйливому будинку?

Натомість вона танцюючи повертається у вітальню, де ти вмовив дружину підвестися з крісла. Доки ви танцюєте вдвох, притиснувшись, а ти гладиш її спину, наша донька бере хлопчика за руку і підводить його до вікна вітальні. Наче акторка, що стає на свою позначку на сцені. Вони вписуються в рамку вікна так точно.

Він схожий на Сема як дві краплі води. Він має його очі. І те хвилясте темне волосся, яке на кінчиках береться кучериками, кучериками, що їх я намотувала на свій палець знову й знову.

Мені стає погано.

Наша донька дивиться у вікно на мене, поклавши руки на плечі твого сина. Вона нахиляється й цілує його в щічку. А тоді знову. А тоді знову. Хлопчикові подобається її ласка. Він до неї звик. Він показує пальчиком на снігопад, але вона не відводить від мене очей. Вона потирає його руки від ліктя до плеча, наче намагаючись зігріти. Як зробила б мати.

Ти підходиш до вікна і стаєш на коліна, опиняючись на висоті хлопчикового зросту. Ти визираєш у вікно, а тоді підводиш очі. Моєї машини ти не помічаєш. Ти показуєш на сніжинки, як твій син, і проводиш по небу пальцем. Ти розказуєш про санки. І про північного оленя. Він вдивляється в темряву, намагаючись побачити те, що бачиш ти. Ти грайливо лоскочеш його під підборіддям. Вона й далі не зводить з мене очей. Я ловлю себе на тому, що втискаюсь у крісло. Я сковтую слину й нарешті відводжу від неї очі. Вона завжди виграє.

Коли знову повертаю на неї погляд, вона все ще стоїть у вікні, дивлячись на моє авто.

Мені здається, що вона ось-ось засмикне завіску, але ні. Цього разу я не відводжу від неї очей. Я беру до рук товстий стос паперу, що лежить на пасажирському сидінні, і відчуваю вагу своїх слів.

Я приїхала сюди, щоб віддати його тобі.

Ось моя версія того, що сталося.

_____

Замовити тут:

https://bookclub.ua/catalog/books/thriller_horror_books/shcho-ne-tak-z-moieyu-matiryu

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s