Мін Джін Лі

Патінко

 

Книга перша

1910-1933

Йондогу, Пусан, Корея

Історія підвела нас, але що поробиш.

На початку століття один немолодий рибалка з дружиною вирішили пустити в свій дім пожильців, щоб заробляти більше грошей. Обоє народилися й виросли в рибацькому селі Йондогу – острівцю завширшки п’ять миль неподалік портового міста Пусан. За час їхнього тривалого шлюбу дружина народила трьох синів, але вижив тільки Гуні, найстарший і найслабший. Гуні народився з «заячою губою» і кривою ступнею, однак був наділений дужими плечами, кремезною будовою і золотистою шкірою. Навіть перетворившись на юнака, він зберіг лагідний, розсудливий темперамент, який мав дитиною. Коли закривав свій незугарний рот руками, як робив за звичкою, зустрічаючись із незнайомими людьми, Гуні був схожий на свого вродливого батька – вони обоє мали однакові великі, усміхнені очі. Чорні брови прикрашали його широке чоло, з якого через постійну роботу надворі не сходила засмага. Як і його батьки, Гуні не любив тараторити, і дехто помилково сприймав його нездатність швидко говорити за хибу розуму, але він їх не мав.

1910 року, коли Гуні було двадцять сім, Японія анексувала Корею. Рибалка і його дружина, бережливі й працелюбні селяни, постановили собі не зважати на некомпетентних аристократів і корумпованих лідерів країни, які віддали свій народ у руки крадіїв. Коли вартість оренди їхнього будинку знову зросла, подружжя переїхало з кімнати в сіни біля кухні, щоб збільшити кількість пожильців.

Дерев’яний будинок, який вони орендували тридцять із гаком років, був невеликий, трохи менше п’ятисот квадратних футів. Розсувні паперові двері ділили внутрішнє приміщення на три затишні кімнати, дірявий трав’яний дах рибалка самотужки замінив на рудувату глиняну черепицю, без жодного відшкодування від власника будинку, який жив у розкоші у пусонському маєтку. Згодом кухню перенесли в городик, щоб умістити більші казани й додаткові переставні обідні столики, які висіли на гачках уздовж побіленої вапном кам’яної стіни.

На вимогу батька Гуні навчився у сільського вчителя писати і читати корейською і японською так добре, щоб мати змогу вести бухгалтерію їхнього пансіону і складати числа в умі, щоб його не могли обдурити на ринку. Коли він опанував цю науку, батьки забрали його зі школи. Підлітком Гуні працював майже так само добре, як удвічі старший за нього сильний чоловік з обома здоровими ногами. Він мав золоті руки і міг носити великі вантажі, але ні бігати, ні швидко ходити здатен не був. І Гуні, і його батька знали у селі як чоловіків, які ніколи не брали до рота ні краплі вина. Рибалка і його дружина виростили свого єдиного сина-каліку проникливим і старанним, не знаючи, хто подбає про нього, коли їх не стане.

Якби чоловікові і дружині було можливо мати одне серце, ним був би Гуні. Вони втратили ще двох синів: наймолодший захворів на кір, а середульшого, неробу, в нещасливому випадку проштрикнув рогами бик. Окрім як у школу й на ринок, батьки малого Гуні з дому не відпускали, а коли виріс, він і сам не міг нікуди ходити, бо мусив допомагати по господарству. Батькам було несила ні в чому йому відмовити, але вони любили його достатньо, щоб не здувати з нього порошинки. Селяни знали, що розбещений син завдає сім’ї більше шкоди, ніж мертвий, і стримувалися, стараючись не дуже йому догоджати.

Іншим сім’ям у тих краях не пощастило мати стільки розважливості, і, як це стається у країнах, розорених злодіями або природою, слабкі – старі, вдови та сироти – потерпали на колонізованому острові як ніколи. На кожне господарство, здатне прогодувати ще одну людину, припадали десятки нещасних, згодних працювати цілий день за миску ячмінної каші.

Навесні 1911 року, через два тижні після того, як Гуні виповнилося двадцять вісім, до його матері прийшла червонощока сваха.

Мати Гуні повела гостю на кухню в глибині будинку; їм довелося вести розмову стишеними голосами – у передніх кімнатах спали пожильці. Стояв пізній ранок, і пожильці, які рибалили вночі, доїли свою гарячу вечерю, помилися й лягли спати. Мати Гуні налила свасі чашку холодного ячмінного чаю, але не від роботи не відірвалася.

Певна річ, жінка розуміла, по що прийшла сваха, але не знала, що сказати. Гуні ніколи не просив батьків про наречену. Вони й подумати не могли, що якась порядна сім’я віддасть доньку за чоловіка з такими каліцтвами, бо ж вони неодмінно передадуться наступним поколінням. Вона ніколи не бачила, щоб її син розмовляв із дівчиною. Більшість дівчат у селі на нього навіть не дивилися, а Гуні був досить мудрий, щоб не хотіти того, чого не міг мати – кожен пересічний селянин перейняв таке ставлення до свого життя і того, що йому було дозволено хотіти.

Смішне маленьке личко свахи було пухке й рожеве, чорні проникливі очі дивилися з розумом, і вона пильнувала казати тільки приємні слова. Жінка облизала губи, наче їй хотілося пити; мати Гуні відчула, що вона спостерігає за нею і обдивляється кожну деталь у їхньому домі, змірюючи кухню досвідченим поглядом.

Однак самій свасі було дуже важко зрозуміти матір Гуні, мовчазну жінку, яка працювала від рання до смеркання, пораючись з усім, що треба було зробити того дня і наступного. Вона рідко ходила на ринок, бо не мала часу на порожні балачки, і відправляла на закупи замість себе сина. Доки сваха говорила, губи матері Гуні залишалися нерухомі, наче важкий сосновий стіл, за яким вона нарізала редьку-дайкон.

Сваха першою перейшла до суті справи. Певно що Гуні не пощастило з губою і кривою ногою, але він явно хороший хлопець – освічений і сильний, наче пара волів. Їй пощастило мати такого хорошого сина, сказала сваха. Вона заходилася сварити своїх власних дітей: жоден із хлопців не був схильний ні до науки, ні до торгівлі, але вони не такі вже й погані. Її донька вийшла заміж надто рано й живе надто далеко. Всі вдало поодружувалися, сказала сваха, але її сини ледачі. Не такі, як Гуні. Закінчивши промову, сваха зупинила погляд на жінці з оливковою шкірою, лице якої залишалося нерухомим і не виказувало ніякого зацікавлення.

Мати Гуні не піднімала голови, впевнено орудуючи гострим ножем – кожен кубик редьки був рівний, такий самий, як решта. Коли на дошці для нарізання утворилася велика гірка білих кубиків, вона перекинула їх у миску одним точним рухом. Жінка з такою уважністю дослухалася до слів свахи, що боялася затруситися від нервів.

Перш ніж увійти в дім, сваха обійшла його по периметру, щоб оцінити фінансову ситуацію сім’ї. Виглядало на те, що плітки про стабільний добробут були правдиві. На городику біля кухні дайкон, великий і важкий завдяки раннім весняним дощам, уже можна було висмикувати з брунатної землі. Риба й кальмари висіли на шворці, висихаючи на мереживному весняному сонці. Біля нужника у чистій загородці, зробленій з місцевого каміння й цементу, стояли троє чорних свиней. Сваха нарахувала сім курок і півня у дворі. Всередині будинку заможність родини була ще помітніша.

В кухні стосики мисок для супу й рису височіли на вміло прилаштованих полицях, а з низьких кухонних балок звисали коси часнику й перцю. У кутку, біля умивальної чаші, стояв величезний плетений кошик, повний нещодавно викопаної картоплі. Заспокійливий аромат ячменю й проса, які варилися у чорному казанку, наповнював маленький будинок.

Задоволена добробутом пансіону в країні, яка ставала дедалі бідніша, сваха була певна, що навіть Гуні міг би мати здорову дружину, тож не відступила від свого наміру.

Пропонована дівчина була з протилежного краю острова, за густими лісами. Її батько, фермер, який орендував землю, став один із багатьох, хто втратив її через нещодавній переділ землі колоніальним урядом. Вдівець, якого покарала доля чотирма доньками і відсутністю сина, не мав ніяких харчів крім того, що міг зібрати у лісі, риби, яку не вдалося продати, та рідкісних дарунків від так само вбогих сусідів. Бувши порядним чоловіком, батько слізно попросив сваху знайти наречених для своїх незаміжніх доньок, бо незайманкам краще вийти заміж хоч за когось, ніж побиратися в пошуках їжі у часи, коли навколо чимало голодних, а невинність має велику цінність. Майбутню наречену, Янджін, наймолодшу з чотирьох доньок, видати заміж було найлегше, бо вона була надто юна, щоб нарікати, і їй діставалося найменше їжі.

Янджін – п’ятнадцятирічна дівчина, лагідна й слухняна, наче новонароджене телятко, сказала сваха.

– Певна річ, ніякого посагу, і, звісно, батько не може очікувати ніяких особливих подарунків. Може, кілька курок-несучок, відріз бавовни для сестер Янджін, шість чи сім мішків проса, щоб їм було чим харчуватися взимку.

Не чуючи ніякого протесту щодо переліку подарунків, сваха осміліла:

– Може, козу. Чи порося. Сім’я така бідна, і вартість викупу нареченої так сильно зменшилася. Ніяких прикрас дівчині не знадобиться. – Сваха стиха пирхнула сміхом.

Змахнувши товстим зап’ястям, мати Гуні посипала редьку морською сіллю. Сваха ніколи в житті не здогадалася б, як сильно жінка зосереджувалася і обдумувала, чого саме хотіла її гостя. Вона б усе віддала, щоб осилити заявлену вартість викупу, з подивом виявивши, що в її душі почали поставати нові сподівання і надії, але її лице залишалося зібраним, байдужим; однак сваху так просто не обдуриш.

– Як багато я віддала б за те, щоб мати внука, – вела далі сваха, переходячи до кінцевої частини свого плану і вдивляючись у зморшкувате, засмагле лице власниці пансіону. – Я маю внучку, а внука – ні, а дівчата так багато плачуть.

Сваха вела далі:

– Пригадую, як тримала на руках свого першого сина, коли він був малюком. Яка я була щаслива! Він був білий, наче свіжі рисові пампушки на Новий рік – м’який і пружний, мов тепле тісто. Такий апетитний, що аж тягне вкусити. А тепер він просто великий остолоп, – пожалілася вона після вихвалянь.

Мати Гуні нарешті всміхнулася, бо цей образ і в її пам’яті постав дуже яскраво. Якій старій жінці не захочеться потримати на руках свого внука, коли сама думка про таке до приходу свахи була неможлива? Вона стиснула зуби, щоб заспокоїтися, взяла до рук миску і потрусила нею, рівномірно розподіляючи сіль.

– У дівчини гарне лице. Слідів від віспи немає. Вона добре вихована і слухається батька й сестер. І не надто темношкіра. Некрупна, але має сильні руки. Їй треба буде набрати вагу, але це зрозуміло. В її сім’ї великі труднощі. – Сваха всміхнулася, глянувши на кошик картоплі в кутку, як наче натякаючи, що тут дівчина матиме вдосталь їжі.

Мати Гуні поставила миску на стіл й обернулася до гості.

– Я поговорю з чоловіком і сином. На козу чи порося у нас грошей немає. Можливо, зможемо надіслати бавовни або шерсті, і ще дещо на зиму. Треба буде порадитися.

 

Наречений і наречена зустрілися в день весілля, і Янджін не злякалася його обличчя. В їхньому селі троє людей мали таку ваду. Вона бачила худобу й свиней із таким самим каліцтвом. Одна дівчина, яка жила неподалік, мала схожий на полуницю наріст між носом і «заячою губою», й інші діти дражнили її Полуницею, а вона не була проти цього імені. Коли батько Янджін повідомив, що її чоловік буде схожий на Полуницю, але ще й матиме криву ногу, вона не заплакала. Він сказав їй, що вона хороша дівчина.

Весілля Гуні і Янджін було таке скромне, що якби сім’я не пригостила сусідів полиновими булочками, їх звинуватили б у скупердяйстві. Навіть пожильці були вражені, коли наступного ранку молода дружина принесла їм їжу.

Завагітнівши, Янджін хвилювалася, що її дитя народиться з такими ж каліцтвами, як у Гуні. Її перший син народився із «заячою губою», але мав здорові ноги. Гуні і його батьки не засмутилися, коли повитуха показала їм малюка. «Тебе це гнітить?» – запитав дружину Гуні, і вона сказала, що ні, бо її це й справді не гнітило. Наодинці зі своїм первенцем Янджін проводила вказівним пальцем по губах немовляти і цілувала їх. Вона нікого так не любила, як свого сина. Через сім тижнів він помер від гарячки. Її друга дитина мала бездоганне лице і здорові ноги, але теж померла, не доживши до ста днів, від діареї та гарячки. Сестри Янджін, досі незаміжні, вважали, що в усьому винна нестача молока, і порадили їй сходити до шамана. Гуні та його батьки не схвалили цю ідею, але вона сходила, не сказавши їм, коли завагітніла втретє. Проте під час вагітності мала якесь дивне відчуття і змирилася з думкою, що й ця дитина може померти. Так і сталося, через віспу.

Її свекруха ходила до травника і запарювала їй цілющі чаї. Янджін випивала все до краплі і перепрошувала за великі витрати. Після кожних пологів Гуні ходив на ринок і купував дружині водорості на суп, який мав би загоїти її лоно; після кожної смерті він приносив їй ще теплі солодкі рисові булочки: «Ти маєш їсти. Маєш відновити сили».

Через три роки після їхнього одруження помер батько Гуні, а через кілька місяців – і його дружина. Свекор і свекруха Янджін ніколи не відмовляли їй ні в їжі, ні в одязі. Ніхто її не бив і не сварив, хоч їй і не вдалося подарувати їм внука.

Врешті Янджін народила Сунджу, четверту дитину і єдину дівчинку, і вона росла здоровою. Коли їй виповнилося три роки, її батьки перестали вночі раз за разом підходити до її матрацика і перевіряти, чи маленьке тільце, що лежить поруч них, все ще дихає. Гуні робив для доньки ляльок із кукурудзяних качанів і витрачав виділені собі на тютюн гроші на солодощі для неї; вони щоразу їли всі втрьох, хоч пожильцям і хотілося, щоб Гуні їв з ними. Він любив свою дитину так, як батьки любили його, але виявив, що ні в чому не може їй відмовити. Сунджа була звичайною на вигляд дівчинкою, веселою й розумною, але для свого батька вона була красунею і він милувався її бездоганністю. Небагато батьків у цьому світі так леліяли своїх доньок, як Гуні, який, здавалося, жив, прагнучи викликати у своєї дитини усмішку.

Тієї зими, коли Сунджі виповнилося тринадцять, Гуні тихо помер від туберкульозу. На його похоронах Янджін і її донька були невтішні. Наступного ранку молода вдова встала з постелі й повернулася до роботи.