Лусія Берлін “Друзі” зі збірника оповідань “Посібник для прибиральниць”

41r59S+yyuL._SX331_BO1,204,203,200_

Друзі

Лоретта познайомилася з Анною та Семом того дня, коли врятувала Семові житті.

Анна й Сем були старі: їй 80, а йому 89. Лоретта бачила Анну час від часу, коли приходила поплавати в басейні її сусідки Елейн. Одного дня вона саме зайшла на хвилинку, коли двоє жінок вмовляли старого чоловіка трохи покупатися. Врешті він зайшов у воду й плавав, широко всміхаючись, коли в нього стався напад. Інші двоє жінок стояли у мілкому краю й не помітили. Лоретта пірнула у воду, вбрана і взута, підтягнула його до сходів і витягнула з басейну. Штучне дихання йому не знадобилося, але він був збентежений і зляканий. Йому треба було вжити якісь ліки від епілепсії, й згодом жінки допомогли йому витертися й перевдягнутися. Якийсь час вони всі почекали, доки не впевнилися, що з ним усе гаразд і він зможе дійти додому, за квартал звідти. Анна й Сем знай дякували Лоретті за те, що врятувала його життя, і наполягли, щоб вона прийшла наступного дня до них на обід.

Так сталося, що наступні кілька днів вона не працювала. Вона взяла три безоплатні вихідні, бо мала владнати багато справ. Пообідати з ними означало приїхати до Берклі аж із міста й не закінчити все в один день, як вона планувала.

Вона часто почувалася безпомічною у таких ситуаціях – у ситуаціях, коли доводиться казати собі: «Боже, та це ж така дрібниця, й ці люди такі приязні». Якщо не вчиниш так, як просять, почуваєшся винною, а якщо піддасися – слабачкою.

Поганий настрій покинув її, щойно вона увійшла в їхню квартиру. Та була сонячна й простора, наче старий будинок у Мехіко, де вони прожили мало не все життя. Анна була археологом, а Сем – інженером. Вони щодня працювали разом на Теотіукані та інших розкопках. Їхня квартира повнилася гарною керамікою й фотографіями, і мала чудову бібліотеку. Внизу, в дворику ріс великий овочевий город, безліч фруктових дерев і ягід. Лоретту вразило, що ці двоє схожих на пташок, слабких стареньких виконували всю роботу самотужки. Вони обоє користувалися ціпками й насилу ходили.

На обід були смажені сендвічі з сиром, суп із чайотом та салат із їхнього городу. Вони приготували його разом, накрили на стіл і подали все теж разом.

Вони все робили разом 50 років. Наче ті близнюки, повторювали одне за одним або закінчували речення, яке почав другий. Обід минув приємно, доки вони переказували їй, у два голоси, деякі з епізодів зі своєї роботи над пірамідою в Мехіко та про інші розкопки, над якими працювали. Лоретту вразили ці двоє стареньких людей, їхня спільна любов до музики та садівництва, їхня радість від одне одного. Вона була захоплена тим, яку велику участь вони брали у місцевій та державній політиці, ходили на марші й протести, надсилали листи конгресменам та політикам, телефонували їм. Вони щодня прочитували три чи чотири газети, а також читали художні романи або історичні книжки вголос одне одному кожного вечора.

Доки Сем прибирав зі столу тремтячими руками, Лоретта сказала Анні, як заздрісно мати такого близького партнера на все життя. Так, відповіла Анна, але скоро одного з нас не стане…

Пізніше Лоретта пригадала це твердження і подумки запитала себе, чи не почала Анна розвивати з нею дружбу як таке собі страхування проти того часу, коли один із них помре. Але ні, подумала вона, все дещо простіше. Вони двоє були такі незалежні, такі достатні одне для одного все своє життя, але тепер Сем ставав задуманий і часто непослідовний.

Він повторював одні й ті самі історії знову й знову, і хоч Анна завжди була до нього терпляча, Лоретта відчувала, що та рада мати ще одну співрозмовницю.

Хай з якої причини, а вона що далі, то більше брала участь в житті Сема й Анни. Ті вже не сідали за кермо. Часто Анна телефонувала Лоретті на роботу й просила купити їй торф’яного моху, коли закінчить зміну, або відвезти Сема до офтальмолога. Іноді вони обоє почувалися надто слабкими, щоб сходити в магазин, і Лоретта привозила їм продукти. Вона обоє їй подобалися, вона ними захоплювалася. Через те що вони, здавалося, так прагнули товариства, вона їздила до них на вечерю раз на тиждень, щонайменше раз на два тижні. Кілька разів вона запрошувала їх до себе, але їм доводилося підніматися багатьма сходами й вони приходили такі виснажені, що вона припинила. Відтоді вона приносила рибу, курку чи пасту до них додому. Вони готували салат і подавали на десерт ягоди зі свого саду.

Після вечері, за чашками м’ятного чи ямайського чаю вони сиділи за столом, доки Сем розповідав історії. Про той випадок, коли Анна захворіла на поліомієліт, на розкопках глибоко в джунглях на Юкатані, як її доправили в лікарню, які там добрі люди. Багато історій про будинок, що вони збудували в Халапі. Про дружину мера й той випадок, коли вона зламала ногу, вилізаючи у вікно, щоб уникнути гостя. Семові розповіді зазвичай починалися словами: «Це нагадує мені про той день, коли…».

Мало-помалу Лоретта дізнавалася подробиці їхнього життя. Про їхні залицяння на горі Темелпаіс. Про їхні любовні стосунки в Нью-Йорку, коли вони були комуністами. Про життя во гріху. Вони так і не одружилися, й далі знаходили втіху у своїх незвичності. Вони мали двох дітей, обоє з них жили в далеких містах. Деякі розповіді були про ферму біля Біг-Сура, коли їхні діти були малі. Коли історія добігала кінця, Лоретта казала: «Мені дуже не хочеться йти, але завтра дуже рано на роботу». Часто вона тоді йшла, однак зазвичай Сем казав: «Ось тільки я розповім, що сталося з накрутним грамофоном…». Багато годин потому, виснажена, вона їхатиме додому в Окленд і говоритиме собі, що більше так не можна. Або що й далі до них ходитиме, але визначить якийсь певний ліміт часу.

Не те щоб вони були нудні чи нецікаві. Навпаки, подружжя жило багатим, насиченим життям, вони були активні й сприйнятливі. Вони страшенно цікавилися світом, своїм власним минулим. Вони отримували таку втіху, доповнюючи зауваги одне одного, сперечаючись щодо дат чи подробиць, що Лоретта не наважувалася перервати їх і піти. І їй було справді приємно до них ходити, бо вони були такі раді її бачити. Але іноді їй узагалі не хотілося до них їхати, коли вона надто втомлювалася чи мала якісь інші справи. Врешті вона таки сказала, що не може затримуватися так надовго, що їй потім важко прокидатися наступного ранку. То приходь по неділях на пізній сніданок, відповіла Анна.

В добру погоду вони їли за столом у них на ґанку, в оточенні квітів і рослин. Сотні пташок прилітали до годівниць біля них. Коли стало холодно, вони збиралися снідати всередині біля чавунної пічки. Сем підкидав у неї дрова, які сам нарубав. Вони їли вафлі або Семів фірмовий омлет, іноді Лоретта приносила бейгли й солону лососину. Минали години, минав день, доки Сем розповідав свої історії, а Анна їх підправляла й додавала коментарі. Іноді, на сонці на ґанку чи в теплі біля вогню було важко не закуняти.

Їхній будинок у Мехіко був зроблений із бетонного каменю, але перекладини, столи й шафи – з кедра. Спочатку збудували велику кімнату – кухню й вітальню. Певна річ, вони посадили дерева, навіть перед тим, як почали будівництво. Банани й сливи, палісандри. Наступного року вони додали спальню, через кілька років – ще одну, а також студію для Анни. Ліжка, робочі столи й станки були зроблені з кедра. Вони верталися додому в свій маленький будиночок, попрацювавши на розкопках, в іншому штаті Мехіко. В ньому завжди стояла прохолода й аромат кедра, наче у великій кедровій скрині.

Анна занедужала на пневмонію й лягла в лікарню. Хоч і була дуже хвора, думала вона тільки про Сема, про те, як він даватиме собі раду без неї. Лоретта пообіцяла їй, що заходитиме перед роботою, пильнуватиме, щоб він вживав свої ліки й снідав, а тоді готуватиме йому вечерю після роботи й возитиме в лікарню побачитися з нею.

Найгірше було те, що Сем не розмовляв. Він сидів на краю ліжка й трусився, доки Лоретта допомагала йому вбиратися. Він механічно ковтав пігулки й пив ананасний сік, ретельно витирав підборіддя після сніданку. Ввечері, коли вона приїжджала, він стояв на ганку, чекаючи на неї. Йому хотілося спочатку побачитися з Анною, а тоді вже вечеряти. Коли вони діставалися до лікарні, Анна лежала бліда, її довгі білі коси звисали з ліжка, як у дівчинки. Вона мала крапельницю, катетер, дихальну маску. Анна не розмовляла, але тримала Сема за руку, доки той переказував їй, як завантажив пральну машину, полив помідори, спушив землю на грядці квасолі, помив посуд, приготував лимонад. Він розмовляв із нею, бездиханний, описував кожну годину свого дня. Коли вони йшли, Лоретта мала міцно його тримати, бо він зашпортувався й хитався. У машині дорогою додому він плакав, так сильно він хвилювався. Але Анна повернулася додому й одужала, тільки от в городі треба було так багато всього зробити. Наступної неділі після пізнього сніданку Лоретта допомогла прополоти грядки, зрізала пагони ожини. Лоретта тоді хвилювалася, а що як Анна серйозно занедужає? Що на неї чекає в цій дружбі? Залежність подружжя одне від одного, їхня крихкість печалала й розчулювали її. Ці думки пролітали в її голові, доки вона працювала, але робота була приємна – холодна чорна земля, сонце гріє спину. Сем, що розповідає свої історії, прополюючи сусідній ряд.

Наступної неділі, коли Лоретта поїхала до них, вона запізнилася. Вона прокинулася рано, мала багато справ. Їй дуже хотілося залишитися вдома, але не стало духу зателефонувати й сказати, що не прийде.

Вхідні двері були незамкнені, як завжди, тож вона пішла в садок, щоб піднятися на ґанок. Вона зайшла подивитися на город, де буяли помідори, кабачки, горошок. Літали сонні бджоли. Анна й Сем сиділи надворі, на сходах ґанку нагорі. Лоррета саме збиралася до них гукнути, але вони дуже зосереджено розмовляли.

— Вона ще ніколи не спізнювалася. Може, взагалі не прийде.

— Та ні, прийде… Ці ранки для неї так багато означають.

— Бідолаха. Вона така самотня. Ми їй потрібні. У неї ж крім нас нікого немає.

— Їй точно подобаються мої історії. Чорт. Все ніяк не можу придумати, що б такого сьогодні їй розповісти.

— Щось та згадаєш…

— Привіт! — гукнула Лоретта. — Є хтось вдома?

 

Зі збірника оповідань «Посібник для прибиральниць» Лусії Берлін

Лусія Берлін (1936-2004) писала блискуче, але спорадично в 1960-х, 70-х та 80-х. На написання оповідань її надихнуло раннє дитинство, проведене в різних західних шахтарських містечках, гламурні підліткові роки в Сантьяго, Чілі, три невдалі шлюби, пожиттєва боротьба з алкоголізмом, роки, прожиті в Берклі, Нью-Мехіко та Мехіко-Сіті, а також різні роботи, на яких вона згодом працювала, щоб фінансувати свою письменницьку кар’єру та утримувати чотирьох синів. Покинувши пити та постійно пишучи станом на 1990-ті роки, вона здобула місце письменника на резиденції в Колорадському університеті в Боулдері 1994 року й незабаром її було підвищено до доцента. 2001 року, занедужавши, вона переїхала до Південної Каліфорнії, щоб бути поруч із синами. Вона померла у 2004 році в Марина-дель-Рей.

 

Джерело: https://www.vice.com/en_us/article/vdxb94/read-a-story-from-lucia-berlins-a-manual-for-cleaning-women-0810

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s