Чесно кажучи, я з деякою обережністю поставилася до ідеї відвідати Сен-Мало, в якому з півроку «жила», перекладаючи «Все те незриме світло». А раптом там не так, як я собі уявляла? Раптом я розчаруюся й зруйную чарівний образ обнесеного мурами міста, яке так багато бачило і в якому так багато сталося?

І дарма.

Бо воно виявилося саме таким, як треба, ба навіть кращим.

Від Парижа до Сен-Мало – три години потягом. Доки їдеш і дивишся у вікно, нічого не натякає на те, що наближаєшся до моря, але виходиш із вагона – і над головою пролітає чайка, а волосся сплутує ароматний морський вітер.

Не знаю, в чому саме була справа: в різкому контрасті зі спекотним залюдненим Парижем, у прегарних листівках, що продавалися за кількадесят кроків від вокзалу, чи в пришвартованих човнах і корабликах у гавані, але я відчула, що мені там подобається, ще до того, як ми дійшли до старої частини міста, де зупинилися на ніч.

Сен-Мало досить велике і стара, обнесена мурами його частина становить десь одну двадцяту. Відразу за стінами – пляж. Пісок вогкий і блищить так, наче в ньому піратське золото. Море прозоре біля краєчка й лазурове вдалині. На величезних каменях, що простягаюся від мурів до Форту Насьйональ, влаштували пікнік дівчата, а трохи далі від них відпочиває сім’я із малям, що плескається в калюжці з морською водою. Під час припливу море вкриває ці камені, приносить з собою мушлі й водорості – розсипає свої скарби, скільки дістане. Відступаючи, залишає потроху води у виїмках, і в кожній із них свій калейдоскоп рапанів, равликів і водоростей.

Майже всі будівлі в межах старого міста було зруйновано під час бомбувань Другої світової, однак згодом їх повністю відбудували. Тепер на перших поверхах високих вузеньких будинків розмістилися кафе, ресторани й крамниці з місцевими смаколиками – солоною карамеллю, десятками видів сардин і печива.

Доки ми гуляли вздовж мурів, чайка знайшла мушлю із живим равликом всередині, взяла її в дзьоба, злетіла метрів на п’ять і кинула мушлю об бруківку. Сіла, виїла те, що вдалося дістати, і знову злетіла повторити процедуру. Я знала, що чайки так уміють, але побачити на власні очі – це зовсім інакша справа.

Десь під вечір ми вирішили дійти до Гранд-Бе, сполученого з містом тонкою доріжкою, але дівчина й хлопець, що йшли нам назустріч, замахали руками і порадили вернутися наступного дня, бо почався приплив. «П’ять хвилин, п’ять хвилин!». Ми сіли трохи віддалік подивитися – і дійсно, хвилин за п’ять-десять доріжка зникла під водою.

Звідти менш ніж за годину ми дісталися до Сіте д’Алє, півострова, вкритого лісом, на якому влаштований Меморіал 39/45. Про страшні бої, що звідси велися, нагадують тільки великі металеві ковпаки, понівечені пострілами. На решті півострова буяє життя – шумить ліс, бігають кролики, туристи на лавках спостерігають, як у гавань заходять кораблі.

Захід сонця з мурів Сен-Мало:

Додаткова інформація замість post scriptum:

Ми прокололися, приїхавши в Сен-Мало лише на півдня. Там легко можна провести кілька днів навесні та восени, а влітку, думаю, навіть більше – в місті, судячи з карти, кілометри й кілометри пляжів.

Квиток на потяг варто купувати хоча б за місяць, так можна заощадити до двох третіх його вартості.

Більшість закладів зачиняються близько другої і знову відчиняються десь о шостій-сьомій.

Ні в якому разі не можна забувати про приплив та відплив. Якщо опинитися на Гран-Бе після припливу, то доведеться там ночувати, бо повертатися назад дуже небезпечно.