Нижче буде уривок із книжки, яка має зовсім скоро вийти з друку.

Вона спантеличено на нього глянула. Його слова були такі неочікувані, що спочатку вона їх майже не зрозуміла.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона, затинаючись.

Навіть їй самій це прозвучало фальшиво. Вона побачила на суворому Волтеровому обличчі вираз зневаги.

— Боюся, я не такий дурний, як ти думала.

Вона не була певна, що відповісти. Вагалася, чи вдавати ображену невинність, чи сипати на нього повними гніву докорами. Він наче прочитав її думки.

— Усі необхідні докази в мене є.

Вона розплакалася. Сльози котилися її щоками, але це не були сльози болю й вона їх не витирала — користалася цією можливістю зібратися з думками. Але в голові було порожньо. Він дивився на неї цілком спокійно, й це її налякало. Йому уривався терпець.

— Знаєш, сльозами тут дуже не допоможеш.

Його голос, такий холодний і суворий, дещо її обурив. До неї поверталося самовладання.

— Мені байдуже. Думаю, ти не проти зі мною розлучитися. Для чоловіка це не трагедія.

— Дозволь запитати, чому це я заради тебе маю терпіти хоч найменші незручності?

— Тебе це ніяк не зачепить. Я лише прошу, щоб ти повівся як порядна людина.

— Я занадто переймаюся твоїм добробутом.

Почувши це, вона сіла й витерла сльози.

— Що ти, власне, маєш на увазі? — запитала вона.

— Таунсенд одружиться з тобою, тільки якщо виступатиме співвідповідачем у суді й справа стане така скандальна, що його дружина буде змушена з ним розлучитися.

— Ти сам не знаєш, про що говориш! — викрикнула вона.

— Дурепа ти безголова.

Його слова прозвучали так зневажливо, що вона спалахнула від гніву. І, напевно, розпалився її гнів через те, що вона ще ніколи не чула від чоловіка нічого, крім приємних, ласкавих, улесливих слів. Вона звикла, що він завжди виконував усі її примхи.

— Хочеш почути правду — будь ласка. Він аж горить одружитися зі мною. Дороті Таунсенд нічогісінько не має проти розлучення, тож ми одружимося, щойно станемо вільні.

— Він це сказав тобі саме такими словами чи ти сама склала таке враження від його поведінки?

У Волтерових очах світилася зла насмішка. Це трохи збентежило Кітті. Вона не мала певності, чи Чарлі коли-небудь казав саме це саме такими словами.

— Він не раз це повторив.

— Це брехня, і ти про це знаєш.

— Він любить мене всім серцем. Він кохає мене так само пристрасно, як я його. Нас викрили. Я нічого не стану заперечувати. Чого б це? Ми були коханці рік, і я цим пишаюся. Він для мене дорожчий за цілий світ, і я рада, що ти нарешті знаєш правду. Нам до смерті набридло ховатися, обманювати й викручуватися. Дарма я вийшла за тебе заміж, не варто було, я зробила дурницю. Я ніколи тебе не любила. У нас немає нічого спільного. Мені не подобаються люди, які до вподоби тобі, й мене знуджує те, що цікавить тебе. Я рада, що цьому покладено край.

Він дивився на неї, застиглий. Слухав уважно, але з виразу його обличчя неможливо було зрозуміти, чи зачепили його її слова.

— Ти знаєш, чому я за тебе вийшла?

— Бо хотіла випередити Доріс.

Так воно й було, але її збентежило те, що він про це знав. Дивно, але навіть у цю хвилину страху й гніву вона перейнялася до нього жалістю. Він злегка всміхнувся.

— У мене щодо тебе не було ілюзій, — сказав він. — Я знав, що ти дурненька, легковажна, бездумна. Але я тебе кохав. Я знав, що твої прагнення й ідеали вульгарні й примітивні. Але я тебе кохав. Я знав, що ти — посередність. Але я тебе кохав. Тільки подумати, як я старався зацікавитися тим, чим і ти, і як старався приховати від тебе, що сам я не невіглас, не простак, не пліткар і не дурень. Я знав, як тебе лякав розум, і робив усе можливе, щоб ти вважала мене таким же бовдуром, як і решту чоловіків, з якими ти знайома. Я знав, що ти вийшла за мене з розрахунку. Я так тебе кохав, що не зважав на це. Я так бачу, що більшість людей, коли кохають без взаємності, почуваються обділеними. Їх переповнює гнів та образа. Я не такий. Я ніколи не очікував, що ти мене покохаєш, бо не бачив на це жодної причини. Я ніколи не вважав себе достойним кохання. Я був вдячний за змогу любити тебе і почувався щасливим, коли вважав, що порадував тебе чи помічав у твоїх очах зблиск добросердої приязні. Я старався не обтяжувати тебе своїм коханням; я знав, що мені не можна цього робити, тому я завжди пильнував найпершої ознаки того, що тебе дратують мої ласки. Те, що більшість чоловіків вважають своїм по праву, я був готовий приймати як милість.

Кітті, з дитинства звична до лестощів, такого ще ніколи не чула. Сліпий гнів, витіснивши страх, піднімався в її серці: він наче душив її, судини в неї на скронях напухли й пульсували. Вражене самолюбство здатне зробити жінку так само мстивою, як левицю, в якої відібрали левенят. Неприємно скидаючись на мавпу, Кітті випнула підборіддя, й без того трохи заквадратне, її гарні очі почорніли від єхидства. Але вона ще контролювала себе.

— Якщо чоловікові не вдається викликати в жінки кохання до себе, то це його провина, а не її.

— Певно що так.

Його насмішкуватий тон ще більше її роздратував. Вона відчувала, що зачепить його більше, якщо залишатиметься спокійною.

— Я не дуже добре освічена й не дуже розумна. Звичайна собі, пересічна молода жінка. Мені подобається те, що подобається людям, серед яких я жила змалечку. Я люблю танці, теніс, театри, мені до вподоби спортивні чоловіки. Неможливо заперечити, що ти й твої вподобання завжди мене знуджували. Вони для мене нічого не означають, та я й не хочу цього. У Венеції ти тягав мене цими нескінченними музеями, коли я з куди більшою втіхою пограла б у гольф у Сандвічі.

— Я знаю.

— Мені шкода, що я не виправдала твоїх очікувань. На жаль, як чоловік ти завжди був мені огидний. Але навряд чи мене можна в цьому звинувачувати.

— Я й не звинувачую.

Кітті було б куди легше впоратися з цією ситуацією, якби він розлютився й бушував. Тоді вона могла б відповісти йому тим самим. Його самовладання було якесь нелюдське, й вона ненавиділа його за це так, як ніколи раніше.

— Я тебе взагалі чоловіком не вважаю. Чому ти не ввірвався в кімнату, якщо знав, що я там була з Чарлі? Міг би хоч спробувати його відгамселити. Чи ти злякався?

Але в ту ж мить, коли сказала це, вона засоромилася й запаленіла. Він не відповів, та в його погляді вона прочитала крижане презирство. На його губах грала тінь посмішки.

Кітті, не в силі вигадати, що відповісти, знизала плечима. Ще хвилину він не зводив з неї нерухомого погляду.

— Здається, я сказав усе, що хотів сказати: якщо ти відмовишся їхати в Мей-тан-фу, я подам заяву в суд.

— Чому ти не згоден, щоб це зробила я?

Він нарешті відвів очі. Відкинувся на спинку крісла й запалив сигарету. Скурив її до кінця, не зронивши й слова. А тоді, викидаючи недопалок, злегка всміхнувся до Кітті. Він знову на неї глянув.

— Якщо місіс Таунсенд запевнить мене, що розлучиться з чоловіком, і якщо він надасть мені письмову обіцянку одружитися з тобою за тиждень після того, як обидва рішення суду наберуть чинності, я на це погоджуся.

[1] Можливо, мається на увазі Вудро Вілсон, 28-й президент США, який у зверненні до народу, зробленому 10 травня 1915 року, сказав про нейтралітет країни у Першій світовій війні: «Існують люди, яким гордість не дає махати кулаками».