«Сирітський потяг» К.Б.Клайн

38423_57859_1

Кілька тижнів тому у видавництві КСД вийшов “Сирітський потяг” К.Б.Клайн.

Видавницво надало кілька розгортів, але, як на мене, цього замало. Нижче кілька уривків з книжки.

***

Ми чуємо потяг, перш ніж він показується нам на очі. Низьке гудіння, дрижання під ногами, глибокий свисток, спочатку тихий, а тоді дедалі гучніший, коли потяг наближається. Ми витягуємо шиї, вглядаючись у колії вдалині (навіть коли одна з наших покровительок, місіс Скетчерд, кричить своїм пронизливим голосом: «Ді-і-іти! На місця, ді-і-іти!»), й ось раптом він з’являється: на нас суне чорний паровик, кидаючи тінь на платформу, випускаючи струмінь пари, як величезна задихана тварина.

Я серед двадцяти інших дітей різного віку. Нас відмили й вбрали в пожертвуваний кимось одяг: дівчатка в сукенках з білими фартушками й у грубих панчохах, хлопчики — у бриджах, які защипуються на ґудзики під коліном, білих сорочках, краватках, товстих вовняних піджаках. Стоїть незвично теплий жовтневий день, бабине літо, як його називає місіс Скетчерд, і ми чекаємо на платформі, знемагаючи від спеки. Моє волосся прилипло до шиї, сукня тісна й незручна. В одній руці я стискаю маленьку брунатну валізку, яка містить усе майно, крім хрестика, що належить мені в цьому світі, усе новонадбане: Біблію, два комплекти одягу, капелюх, чорне пальто, на кілька розмірів замале, пару черевиків. На підкладці пальта — моє ім’я, вишите волонтеркою з Товариства допомоги дітям: Ніїв Пауер.

Так. Ніїв. Досить поширене ім’я в графстві Голуей, і не таке вже й незвичне серед ірландських іммігрантів Нью-Йорка, але точно неприйнятне там, хай куди завезе мене цей потяг. Пані, що вишила ці літери кілька днів тому, цокала язиком, працюючи.

— Сподіваюся, ти не прив’язана до цього імені, юна міс, бо я певна, що, коли тобі пощастить потрапити в сім’ю, твої нові батьки змінять його в одну мить.

Моя Ніїв, любив називати мене батько. Однак я не прив’язана до цього імені. Я знаю, що його важко вимовляти, що воно іноземне й негарне для тих, хто не розуміє, — дивний набір звуків.

Ніхто не жаліє мене, що я втратила сім’ю. У кожного сумна історія, інакше нас би тут не було. Згідно з поширеною думкою, ліпше не говорити про минуле, найшвидше полегшення настане, якщо його забути. Товариство допомоги дітям поводиться з нами так, наче ми народилися тієї миті, коли нас привели; ніби метелики, що скидають свої кокони, ми залишили старе життя позаду і, як на те Божа воля, скоро вступимо в нове.

Місіс Скетчерд та містер Курран, соромливий чоловік із каштановими вусами, вишикували нас за зростом, від найвищого до найнижчого, тобто загалом від старшого до молодшого, а найменшеньких тримають на руках діти старше восьми. Місіс Скетчерд дає мені в руки маля, перш ніж я встигаю заперечити, — косоокого хлопчика з оливковою шкірою, якому рік і два місяці, на ім’я Кармін (якого, я вже здогадуюся, скоро кликатимуть інакше). Він чіпляється за мене, мов злякане кошеня. В одній руці стискаючи валізку, а другою надійно притримуючи Карміна, я хитаючись іду до приступки вагона, коли містер Курран підбігає взяти в мене валізку.

— Май хоч трохи здорового глузду, дівчинко, — каже він. — Якщо впадеш, то розіб’єш голову, й тоді нам доведеться залишити вас обох.

Усі дерев’яні сидіння у вагоні потяга звернені вперед, окрім двох рядів попереду, відділених вузьким проходом. Я знаходжу три вільні сидіння для себе й Карміна, й містер Курран кладе мою валізку на полицю в мене над головою. Скоро Кармін починає злазити з лавки, і я так стараюся відволікти його від спроб утекти, що заледве помічаю, як інші діти заходять у вагон і той заповнюється.

Місіс Скетчерд стоїть спереду вагона, тримаючись за шкіряні спинки двох сидінь, рукави її чорної накидки колишуться, мов воронячі крила.

— Цей потяг називають сирітським, діти, і вам пощастило на нього потрапити. Ви залишаєте позаду згубне місце, повне невігластва, бідності й аморальності, задля шляхетності заміського життя. Доки ви тут, маєте виконувати кілька простих правил. Ви маєте бути згідливі й слухатися вказівок. Маєте шанувати своїх наставників. Маєте бережливо ставитися до вагонного майна, щоб нічого не попсувати. Ви заохочуватимете своїх сусідів поводитися належним чином. Словом, ми з містером Курраном хочемо пишатися вашою поведінкою. — Її голос гучнішає, коли ми всідаємося. — Коли вам дозволять вийти з вагона, ви не повинні виходити за ту територію, яку ми визначимо. Ви ніколи не відбиватиметеся від групи. Якщо ваша поведінка виявиться незадовільною, якщо ви не дотримуватиметеся цих простих правил ґречності, вас відправлять туди, звідки забрали, й залишать на вулиці напризволяще.

Менші діти здаються спантеличеними цією проповіддю, але ті з нас, кому за шість чи сім, уже кілька разів чули її версію ще в сиротинці, до подорожі. Слова проходять повз мої вуха. Наразі на куди більше занепокоєння заслуговує те, що ми з Карміном зголодніли. На сніданок нам дали тільки по кусневі сухого хліба й чашечці молока, і це було багато годин тому, ще до зорі. Кармін метушиться й посмоктує свою руку — напевно, ця звичка його заспокоює. (Мейсі смоктала палець.) Але я розумію, що не варто питати про їжу. Її дадуть, коли наші опікуни будуть готові її дати, і ніякі прохання на це не вплинуть.

Я щосили тримаю Карміна на колінах. Цього ранку за сніданком, додаючи цукру до чаю, я непомітно опустила два кубики собі в кишеню. Тепер я розтираю один із них між пальців, щоб він розсипався на піщинки, а тоді облизую вказівного пальця, встромляю його в цукор і запихаю Кармінові до рота. Вираз здивування на його обличчі, захват, коли він усвідомлює свою удачу, викликають у мене усмішку. Він хапається за мою руку своїми пухкенькими долоньками, міцно тримається за неї й засинає.

За якийсь час мене теж заколихує рівний стукіт коліс. Коли я прокидаюся від того, що Кармін ворушиться й тре оченята, наді мною стоїть місіс Скетчерд. Вона так близько, що мені видно маленькі рожеві судини, схожі на прожилки на зворотному боці крихкого листка, що помережали її щоки, волосинки в неї на підборідді й щетинисті чорні брови.

Вона уважно на мене дивиться крізь маленькі круглі окуляри.

— Напевно, у тебе вдома були малі діти.

Я киваю.

— Здається, ти знаєш, як із ним поводитися.

Наче за командою, Кармін у мене на колінах схлипує.

— Думаю, він голодний, — кажу я їй. Я мацаю ганчірку, що слугує за підгузок, яка на дотик суха, але пружна. — І потрібен чистий підгузок.

Вона обертається до передньої частини вагона, махаючи мені рукою через плече.

— Тоді ходімо.

Притуляючи малюка до грудей, я хитаючись підводжуся з місця і йду за нею по проходу. Діти, що сидять по двоє й по троє, підводять жалісливі очі, коли я проходжу повз них. Жоден із нас не знає, куди ми прямуємо, і, напевно, всі ми, крім найменшеньких, насторожені й налякані. Наші опікуни розповіли нам небагато; ми лише знаємо, що їдемо туди, де рясніють яблука на нахилених гілках, а корови, свині й вівці вільно бродять на свіжому заміському повітрі. Туди, де люди — сім’ї — прагнуть узяти нас до себе. Відколи поїхала з графства Голуей, я не бачила ні корів, ні якихось інших тварин, власне кажучи, крім вуличних собак та час від часу пташок, що не бояться холоду, й раділа можливості знову їх побачити. Але поставилася до неї скептично. Я надто добре знала, що буває, коли прекрасні образи, почуті від когось, не збігаються з реальністю.

Багато дітей на цьому потязі стільки часу провели в Товаристві допомоги дітям, що не пам’ятають своїх матерів. Вони можуть почати заново, прийняті в лоно єдиної в їхньому житті сім’ї. Я ж пам’ятаю забагато: пишні груди своєї бабуні, її маленькі сухі долоні, темний будиночок з напівзруйнованим кам’яним парканом, що відгороджує вузький сад. Густий туман, що осідав на бухту рано-вранці та по обіді, баранину й картоплю, які бабуня приносила нам, коли мама була надто втомлена, щоб куховарити, або коли в нас не було грошей на продукти. Купівлю молока й хліба в крамничці на розі Привид-стріт, названої так, бо кам’яні будинки в тій частині міста були збудовані на місці цвинтаря. Мамині потріскані губи й скороминущу усмішку, печаль, яка наповнювала наш дім у Кінварі й переправилася з нами через океан й оселилась у темних закутках винайнятої квартири в Нью-Йорку.

І от тепер я в цьому потязі, витираю Кармінову дупку, тоді як місіс Скетчерд нависає над нами, закриваючи мене ковдрою, щоб приховати цю процедуру від містера Куррана, і даючи вказівки, яких я не потребую. Коли Кармін стає знову сухий і чистий, я пригортаю його до плеча й повертаюся на своє сидіння, доки містер Курран роздає обід, що складається з хліба, сиру й фруктів, а також молока у бляшаних кружках. Годуючи Карміна вмоченим у молоко хлібом, я згадую ірландську страву, що називається чамп, яку я часто готувала для Мейсі й хлопців, — картопляне пюре з молоком, зеленою цибулею (зрідка, коли в нас вона була) й сіллю. В ті ночі, коли ми лягали спати голодні, нам усім снився чамп.

Роздавши їжу й кожному по ковдрі, містер Курран оголосив, що є відро з водою й ківшик, і тому, хто підніме руку, можна буде підійти напитися. У вагоні є туалет, каже він нам (однак, як ми незабаром довідалися, «туалет» — це жахлива відкрита діра в підлозі).

Кармін, ситий від солодкого молока з хлібом, вмостився в мене на колінах, поклавши темноволосу голову мені на згин ліктя. Я накидаю на нас шорстку ковдру. У ритмічному стукоті потяга й живій, залюдненій тиші вагона я почуваюся в безпеці. Кармін приємно пахне заварним кремом, а його вага така заспокійлива, що мені навертаються сльози. Його пружна шкіра, пухкі ручки, темні підкручені вії, та навіть його дихання нагадує мені (а як інакше?) про Мейсі. Мені несила терпіти, що вона помирала в лікарні самотня, страждаючи від болючих опіків. Чому я жива, а її немає?

У нашому будинку інші сім’ї ходили одне до одного в гості, пригощали їжею та допомагали доглядати за дітьми. Чоловіки працювали разом у продуктових крамницях та в кузні. Жінки працювали з дому, плели мереживо чи церували шкарпетки. Коли я проходила повз їхні квартири й бачила, як вони всі сиділи колом, схилившись над роботою, розмовляючи незрозумілою мені мовою, моє серце стискалося.

Батьки покинули Ірландію, сподіваючись на краще майбутнє, вірячи, що прямують до благодатного краю. Так сталося, що вони зазнали невдачі на цій новій землі, зазнали невдачі мало не в усьому. Можливо, вони були слабкі люди, непридатні до суворих випробувань еміграції, до її принизливого становища та компромісів, до її різноманітних вимог самодисципліни та авантюризму.

Але я подумки питаю себе, чи склалося б усе інакше, якби мій батько мав своє місце в родинній справі, яка забезпечувала б йому стабільність і постійну платню, замість того, щоб працювати у барі — найнепідхожішому місці для такого чоловіка, як він, або якби моя мама була в товаристві жінок, сестер і племінниць, що, напевно, полегшили б тягар злиднів, самотності й незнайомого оточення.

У Кінварі, хай як бідно жили й нетвердо стояли на ногах, ми принаймні мали родину поблизу, людей, які нас знали. Ми поділяли традиції й погляди на світ. Лише коли поїхали, ми усвідомили, що не цінували цього.

***

Останньої ночі в потязі я погано сплю. Кармін прокидається кілька разів за ніч, дратівливий і вертлявий, і, хоч я й намагаюся його заспокоїти, він подовгу судомно плаче, будячи дітей навколо нас. Коли жовтими смугами починає вставати сонце, він нарешті засинає, поклавши голову на підігнуту ногу Голландчика, а ніжки — мені на коліна. Я цілком бадьора, через знервованість така сповнена енергії, що відчуваю, як моє серце прокачує кров.

Моє волосся було зібране в неакуратний хвостик на потилиці, але тепер я розв’язую стару стрічку, розпускаю його по плечах, розчісую пальцями і пригладжую пасма, що обрамляють лице. Я зав’язую хвостик так туго, як можу.

Обертаючись, я ловлю Голландчика на тому, що він на мене дивиться.

— У тебе гарне волосся.

Я крадькома на нього зиркаю в напівтемряві, щоб зрозуміти, чи він дражниться, а він не зводить з мене сонного погляду.

— Кілька днів тому ти не це говорив.

— Я сказав, що тобі буде важко.

Мені хочеться відштовхнути і його доброту, і його чесність.

— Нам не під силу себе змінити, — каже він.

Я витягаю шию подивитися, чи місіс Скетчерд нас почула, але попереду ніхто не ворушиться.

— Пообіцяймо одне одному, — веде він далі, — що знайдемося.

— Як саме? Напевно, ми опинимося в різних місцях.

— Я знаю.

— І в мене буде інше ім’я.

— Та й у мене теж. Але можна спробувати.

Кармін перевертається, підгинає під себе ноги й розкидає руки, і ми обоє сідаємо інакше, щоб йому було досить місця.

— Ти віриш у долю? — питаю я.

— Нагадай-но, що це таке?

— У те, що все визначено наперед. Що ми просто… ну… живемо, як написано.

— Що Бог усе наперед спланував.

Я киваю.

— Хтозна. Поки що мені його план не подобається.

— І мені теж.

Ми сміємося.

— Місіс Скетчерд каже, що нам варто почати спочатку, — нагадую я. — Відпустити минуле.

— Я можу відпустити минуле, без проблем. — Він піднімає вовняну ковдру, що впала на підлогу, й укриває Карміна. — Але я не хочу забувати все.

***

У будинку майже немає їжі. Містер Ґрот приходив з полювання порожняком останні три дні, тож ми тримаємося на яйцях і картоплі. Стає так голодно, що він вирішує зарубати одну з курок і починає поглядати на козу.

В ці дні, повернувшись додому, він стає тихий. Не говорить до дітей, які вимагають уваги, хапаючись йому за ноги. Він відганяє їх так, наче вони мухи, що злетілися на мед.

Увечері третього дня я відчуваю на собі його погляд. У нього дивний вираз обличчя, наче він щось обчислює подумки. Нарешті він озивається:

— Що це в тебе на шиї? — І стає ясно, що він задумав.

— Він не коштовний, — відповідаю я.

— Схоже на срібло, — каже він, приглядаючись. — Потьмяніле.

Серце тьохкає в моїх грудях.

— Це олово.

— Дай гляну.

Містер Ґрот підходить ближче, а тоді торкається рельєфного серця і складених долонь своїм брудним пальцем.

— Що це таке, якийсь язичницький символ?

Я не знаю, що таке «язичницький», але звучить не-приємно.

— Напевно.

— Хто тобі його дав?

— Бабуня. — Це вперше я згадую при ньому свою сім’ю, і мені не подобається відчуття. Хочеться забрати слова назад. — Вона не вбачала в ньому цінності. Збиралася викинути.

Він нахмурюється.

— Дивний на вигляд — це точно. Навряд чи я зміг би його продати, якби й спробував.

Містер Ґрот увесь час до мене говорить — коли я висмикую пір’я з курки, коли смажу картоплю на печі, коли сиджу біля комина у вітальні, тримаючи на колінах дитя. Він розказує мені про свою сім’ю, як у розпалі якоїсь сварки його брат убив їхнього батька, коли містерові Ґроту було шістнадцять, і він утік з дому й більше не повернувся. Приблизно тоді він познайомився з місіс Ґрот, і Гаролд народився ще до того, як їм виповнилося по вісімнадцять. Власне, вони пошлюбилися тільки тоді, коли вже мали повну хату дітей. Він каже, що йому лише того хочеться, що рибалити й полювати, але доводиться годувати й одягати всіх цих малих. Бачить Бог, він жодного з них не хотів. Бачить Бог, він боїться, що може розізлитися так, що заподіє їм шкоду. Минають тижні, надворі теплішає, і він дедалі частіше просиджує допізна на ґанку, все щось обстругуючи, по-ставивши поруч пляшку віскі, і завжди запрошує мене приєднатися. У темряві він розповідає мені більше, ніж мені хотілося б знати. Вони з місіс Ґрот уже й словом не перекидаються, каже він. Вона ненавидить балачки, але любить секс. Та йому огидно до неї торкатися — вона не завдає собі клопоту митися й на ній завжди висить дитина. Він додає: «Треба було мені взяти собі за дружину когось такого, як ти, Дороті. Ти мене не загнала б отак у пастку, правда?» Йому до вподоби моє руде волосся. «Знаєш, як кажуть: хочеш біду — знайди собі руду». Перша дівчина, яку він поцілував, мала руді коси, але це було давно, коли він іще був молодий і вродливий.

— Здивована, що я був вродливий? І я колись був хлопчиком. Мені тепер лише двадцять чотири.

Він ніколи не любив своєї дружини, каже він.

Клич мене Джералдом, каже він.

Я знаю, що містерові Ґроту не варто було б мені всього цього розповідати. Мені лише десять років.

***

Коли ми наближаємося до важких, мідних зі склом дверей «Ґранд-готелю», портьє в лівреї широко їх відчиняє.

Річард заходить, тримаючи під руки Ліл та Ем, як він їх називає, я поспішаю за ними. Портьє злегка торкається картуза, коли я дякую.

— Бар ліворуч просто через фойє, — каже він, даючи зрозуміти, що знає, що ми не зупинилися в цьому готелі.

Я ще ніколи не бувала в такому грандіозному місці — хіба що, можливо, на чиказькій залізничній станції багато років тому — і заледве стримуюся, щоб не дивитися, роззявивши рота, на всіяну лампочками люстру, що сяє в нас над головами, на блискучий стіл з червоного де-рева посеред кімнати, на якому стоїть величезна ваза, повна екзотичних квітів.

Люди у фойє не менш дивовижні. Якась жінка в пласкому чорному капелюшку з вуаллю, що закриває поло-вину її обличчя, стоїть біля стійки адміністратора поруч купи червоних шкіряних валіз, знімаючи спочатку одну довгу чорну атласну рукавичку, а тоді другу. Сива літня жінка несе пухнастого білого собачку з чорними очима-ґудзиками. Чоловік у пальті для ранкових візитів розмовляє по телефону біля стійки реєстрації; старший джентльмен з моноклем сидить сам на зеленому двомісному диванчику, тримаючи маленьку брунатну книжечку розгорнутою перед самим носом. Ці люди мають вигляд знуджений, здивований, нетерплячий, самозадоволений, але, переважно, багатий. Тепер я рада, що не вбрана в щось кричуще і провокативне, що, здається, притягує погляди й перешіптування в бік Ліл та Ем.

Вони втрьох ідуть попереду мене через вестибюль,  вибухаючи сміхом, Річард тримає одну руку на плечах Ліл, а другу — в Ем на талії.

— Гей, Віві! — гукає Ліл, озираючись, наче раптом згадуючи, що я тут. — Сюди!

Річард відчиняє подвійні двері в бар, чванькувато змахує руками й супроводжує Ліл та Ем, які хихочуть і шепочуться, всередину. Він іде за ними, двері повільно зачиняються за його спиною.

Я зупиняюся біля зелених диванчиків. Мене не тягне йти всередину й бути п’ятим колесом, відчувати на собі ставлення як до безнадійно відсталої людини, старомодної й невеселої, з боку розкутого Річарда. Можливо, думаю я, варто просто прогулятися, а тоді повернутися до готелю. Від того кіносеансу відчуття реальності так і не повернулося, і я дістала досить вражень як на один день — безумовно, куди більше, ніж звикла.

Я примощуюся скраєчку на одному з диванчиків і спостерігаю, як люди ходять туди-сюди. Ось біля две-рей жінка в багряній атласній сукні з водоспадом каштанового волосся, елегантно невимушена, махає портьє прикрашеною коштовностями рукою, плавно ступаючи у фойє. Прикута поглядом до неї, доки вона пливе повз мене до стійки адміністратора, я помічаю високого худого чоловіка зі світлим волоссям тільки тоді, коли він стає просто навпроти мене. У нього яскраво-сині очі.

— Перепрошую, міс. — Я думаю, що він, можливо, скаже, як помітно, що я не на своєму місці, або запитає, чи потрібна мені допомога. — Ми з вами, бува, не знайомі?

Я дивлюся на його золотаво-світле волосся, коротке на потилиці, але довше попереду, зовсім не таке, як у провінційних хлопців, до яких я звикла, стрижених коротко, наче вівці. Він вбраний у сірі штани, свіжу білу сорочку й чорну краватку й тримає в руці пласку валіз-ку. Пальці в нього довгі й звужені на кінцях.

— Навряд чи.

— Є у вас щось таке… дуже знайоме. — Він так уважно на мене дивиться, що я паленію.

— Я… — затинаюся я. — Я справді не знаю.

А тоді, з легкою усмішкою на вустах, він каже:

— Перепрошую, якщо помиляюся. Але чи ви… чи ви не приїхали сюди потягом із Нью-Йорка років із десять тому?

Що? У мене тенькає серце. Звідки він це знає?

— Ви — Ніїв? — питає він.

І тут я розумію.

— О Боже, Голландчику, це ти.

***

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s