Інтерв’ю з Ернаном Діазом

1

 

Автор: Джоел Пінкні

10 жовтня 2017 року

ФОТО: ДЖЕЙСОН ФУЛФОРД

 

У першому романі Ернана Діаза, «Вдалині», Гокан Седерстрем, іммігрант зі Швеції, мандрує американськими західними просторами дев’ятнадцятого століття, прямуючи в Нью-Йорк, щоб знайти свого брата. Дорогою він, на свій превеликий подив, набуває репутації водночас і монстра, і героя. Гокан — нетиповий головний персонаж роману-вестерна: іноземець, який посідає місце, що зазвичай дістається американським головорізам, але хоч він і є втіленням фізичної сили, однак, з емоційного та психологічного погляду, нездатний жити на американській території — він скоює вбивство, яке його невідступно переслідує.

Я зустрівся з Діазом місяць тому у кафе в Челсі. Він описав цей заклад, з його кітчевими кабінками, наче в їдальні, й декором у стилі залізниці, як «спокусливо жахливий» — характеристика, що її можна застосувати й до головного героя його роману, чия постать підштовхує інших «відкрити для себе, якою може бути людина». Діаз радо й щиро погодився обговорити свій твір (і поділитися сирником). Ми поговорили про доцільність розгляду його книжки в світлі традиції вестерну та про те, як ведеться в Америці сучасним іммігрантам.

 

ІНТЕРВ’ЮЕР

Гокан Седерстрем прибуває на американський Захід, зовсім не знаючи англійської мови. Перш ніж він її вивчає, оповідь ведеться таким чином, що читач сприймає розмовну англійську так само, як її сприймає Гокан, бо ж він сам не здатен зрозуміти жодного діалогу. Як ви зупинилися на такому підході?

ДІАЗ

Він став результатом роботи в дуже жорстких обмеженнях. Я старався не переборщити з ужитком архаїзмів і не вдаватися до вигаданого західного діалекту. Мені не хотілося, щоб ця книжка звучала, наче запис фальшивого жаргону в якомусь поганому фільмі-вестерні. Тоді як моїм героям розмовляти? А, чекайте — Гокан же не розуміє, що вони кажуть! На мій погляд, одна з найцікавіших формальних проблем у літературі — це ракурс, бо, якщо довести її до крайньої межі, вона також стає й етичною проблемою, через те що має стосунок до влади. Як багато ти знаєш про свого персонажа? Як глибоко ти бачиш людей та події? Чи правильно, просто щоб розв’язати проблеми сюжету чи досягнути якогось ефекту, порушити правила, які сам собі окреслив? У цьому сенсі я зупинився на Гокановому ракурсі дуже радикальним способом. Якщо він не розуміє, то не розуміємо й ми.

ІНТЕРВ’ЮЕР

Зображаючи Гоканове сприйняття мови, разом з його сприйняттям світу, що він бачить, як-от його першу зустріч із бізоном, вам часто доводилося описувати, як це — бути неосвіченим, як це — зіткнутися з чимось уперше в житті. Як вам вдавалося переносити себе в ситуацію невігластва, незнання?

ДІАЗ

Ситуація незнання — дуже мені властива. Здається, я бачив бізона один раз, у зоопарку. Я постановив собі не їздити ні в яке з тих місць, де відбувається дія роману. Мені було важливо, що все, в ній описане, — вигадане, що пейзажі, люди й ситуації, скільки це можливо, існують тільки в цьому тексті, вільні від будь-якої довідкової інформації. Тож у багатьох випадках те, що ви читаєте, — наслідок намагання зобразити якесь місце чи річ у моїй голові. Наприклад, опис бізона — це результат моїх непростих зусиль уявити його з нічого. В цьому сенсі я навіть більше необізнаний, ніж мій персонаж. Він має перевагу особистого досвіду.

ІНТЕРВ’ЮЕР

Як ви зрівноважували цю незалежність від довідкової інформації та потребу точно відтворити тло подій?

ДІАЗ

Я повсякчас прагнув бути непомітно точним. Я завжди віддаю перевагу правдоподібності перед вивіреністю. І я дуже старався зробити так, щоб роман не здавався написаним на основі досліджень — у тому, що стосується літератури, я не довіряю такому підходові. Жахливо, коли в художньому романі відчувається результат гугління — я не хочу знати точну назву якоїсь певної шпори, що її носили в Неваді 1869 року. Моєю метою було передати відчуття минувщини, не фетишизуючи те минуле. Мені не хотілося застосовувати артефакти як магічні об’єкти, які тільки через те, що їх згадано, викликають минуле в теперішньому. Таким було одне з основних моїх завдань.

Разом з тим я багато читав, пишучи цю книжку, — подорожні нотатки та природознавчі роботи з дев’ятнадцятого століття, дуже багато романів того періоду, навіть путівники по золотих копальнях. Читав я переважно вишуковуючи маленькі предмети, крихітні побутові ситуації, мініатюрні тактильні моменти. Однією з основних моїх цілей було зробити мову якомога ближчою до дев’ятнадцятого століття — знову ж таки, непомітно. Наприклад, читаючи верстку, я натрапив на слово massage — і мало не дістав серцевий напад. Я багато працював з нескороченим словником «Oxford English Dictionary», в якому вказано найперший зафіксований вжиток кожного слова, і старався не допускати слів, перший вжиток яких зафіксовано після 1850 року. Я сподівався, що на понад 250 сторінках тексту це створить певну атмосферу, яку читач мимоволі відчує, майже як запах. Це здалося мені цікавішим, ніж просто підкуповувати читача маленькими мовними цяцьками з минулого.

ІНТЕРВ’ЮЕР

Я відчуваю поривання віднести «Вдалині» до категорії вестерну (вестерн — жанр, зокрема, літератури. Дія у вестернах здебільшого відбувається в другій половині XIX століття на Дикому Заході — майбутніх західних штатах США, іноді в Західній Канаді чи Мексиці. — Прим. перекл.), але, здається, ви будете проти цього.

ДІАЗ

Чи це вестерн? Якоюсь мірою, бо, звісно, дія роману відбувається на Заході. Однак час його дії — довоєнний, а більшість вестернів — про період після громадянської війни. Це велика різниця. Крім цього, головний персонаж прямує не на захід, він прямує на схід, у протилежний бік від великої переселенської хвилі. У жанрі вестерну є багато глибоко вкорінених аспектів, що з’являються по всьому роману, але я старався йти всупереч їм. Я хотів написати книжку, що покладається на традицію вестерну, але при цьому її підриває.

Як літературний жанр, вестерн для мене — велика загадка. Через те, що він вибілює історію Америки й пропонує дуже привабливий міф про народження цієї країни, він мав би стати найголовнішим національним жанром. У вестерні самосуд, жадібність, расизм і грабунок романтизовані. Також у ньому наявна дуже американська зацикленість на просторі та розвідуванні нових земель, але врешті природа зводиться просто до джерела добування багатства. А ще цей жанр зазвичай стає на бік індивідуума, а не закону. Ну й звісно, ця одержимість зброєю. Цей список можна продовжувати. Словом, навіть якби вестернові й варто було стати нашим національним жанром, у літературному каноні він посідає маргінальне місце. Його окреслили лише на початку 1900-х, кілька з його основоположних текстів більше не видають, і найцікавіші романи-вестерни переважно написані у другій половині двадцятого століття. Порівняйте це з іншим американським жанром, детективом. Він зародився в 1840-х! І його незмінний вплив значно переважає межі літератури — скажімо, він нас навчив, що реальність — це не даність, її ще треба розшифрувати. Тож я розглядав вестерн як дещо застарілий жанр, який можна було зайняти. І через його ідеологічні конотації мені здавалося, що зайняти вестерн — це бездоганний спосіб сказати щось нове про Сполучені Штати та їхню історію.

ІНТЕРВ’ЮЕР

Які аспекти написання цього роману для вас були особливо складні?

ДІАЗ

Переважну частину книжки головний герой проводить на самоті — мені треба було навчитися передавати повторюваність і при цьому не повторюватися. Як описати порожнечу? Як зробити так, щоб оповідь рухалася вперед, коли в ній насправді нічого не рухається вперед, коли немає точок відліку, які демонстрували б прогрес, що його мала б зображати оповідь? Як розтягнути й звузити дійсність, не викривляючи її? Такі були мої великі складнощі — самота й статичність персонажа.

Ще однією проблемою, з якою я зіткнувся, була тривіалізація насилля у вестерні. Це одна з основних перешкод, така велика, що я навіть думав через неї взагалі не писати цієї книжки. У мене були величезні проблеми з великою кількістю загиблих у вестернах. Але моменту насилля вимагали жанр та сама історія, бо я хотів відвести Гокана в місце крайньої ізоляції. Тож він змушений скоїти жорстоке насилля, але це його повністю розбиває. Він спустошений і так ніколи цього й не позбудеться. У більшості вестернів насилля зображено з байдужістю та безсоромною легковажністю, й однією з найважчих для мене речей було передати Гоканове глибоке відчуття відповідальності за свої вчинки.

ІНТЕРВ’ЮЕР

В анотації до книжки сказано, що вона «портрет радикальної інакшості». Це те, що ви задумали зробити?

ДІАЗ

Так. Це зроблено навмисне й має стосунок до мого власного досвіду інакшості. Я народився в Аргентині й поїхав звідти у віці двох років — моя сім’я переїхала до Швеції. Я виріс у Стокгольмі, шведська стала моєю першою мовою спілкування, доки моя сім’я не повернулася в Аргентину, коли мені було десь дев’ять. Я не почувався в Буенос-Айресі повністю як удома, тож, щойно зміг, поїхав у Лондон, де прожив кілька років у двадцять з хвостиком. З Лондона я переїхав до Нью-Йорка, і мешкаю тут уже майже двадцять років.

Відчуття інакшості визначило все моє життя. Я хотів його відтворити. При цьому я постарався вийти за межі того очевидного факту, що головний персонаж — іноземець. Я постарався зробити так, щоб цілий жанр і навіть сама мова тексту відчувалася як чужа. Але водночас це дуже американська історія, яка нагадує нам, що інакшість — частина досвіду життя на американській землі від самих його витоків. Все це вплетене в канву роману і ключове в тому, що я намагався сказати.

ІНТЕРВ’ЮЕР

Що такий роман, як ваш, — про переселенця до Сполучених Штатів у дев’ятнадцятому столітті та інакшість, яка його переслідує, може сказати про те, як ми ставимося до іммігрантів до Сполучених Штатів сьогодні?

ДІАЗ

На написання цієї книжки в мене пішло багато часу. Я взявся до неї під кінець першої каденції Обами й закінчив приблизно на його останній День незалежності на посаді президента. Тож, звісно, нічого з того, що відбувається тепер, не було в моїх думках, коли я її писав. Однак що завжди залишалося на передньому плані, то це важливість імміграції в історії цієї країни, з самого її початку — імміграції, яка часто співіснувала з витісненням. Хто має голос, а хто ні? Кому вдається розповісти свою історію, а кого примушують замовкнути? Чи справді в такій величезній країні є місце для всіх? Усі ці питання — частина нашої історії.

А ще, звісно, сталася ця жахлива річ — вчора скасовано DACA (програма щодо дітей-іммігрантів, яку ухвалив Обама. — Прим. перекл.) — і це глибоко мене зачіпає. Мої батьки були політичними біженцями, які в сімдесятих втекли до Швеції від режиму диктатури. Певна річ, мене це дуже хвилює, і я відчуваю, що мені пощастило, що ця книжка виходить у цей час. Я не міг би вигадати кращого способу висловити свою думку про нашу країну, яку я люблю, попри її величезні вади, ніж за допомогою цієї книжки.

Джоел Пінкні — інтерн редакційного відділу журналу «The Paris Review».

Дозвіл на переклад та публікацію інтерв’ю було люб’язно надано журналом «The Paris Review».