Hillbilly Elegy by J. D. Vance / Уривок із “Елегії селюка” Джей Ді Венса

 

Screenshot_43

Вступ

Мене звати Джей Ді Венс і, напевно, мені варто почати із зізнання: існування книжки, яку ви тримаєте в руках, здається мені дещо абсурдним. На її обкладинці вказано, що це мемуари, але мені тридцять один рік, і я перший вам скажу, що нічого значного у своєму житті не достягнув, точно нічого такого, чим міг би виправдати витрачені вами гроші на її купівлю. Найкрутіше моє досягнення, принаймні, формально, — це диплом Йельської школи права, почувши про який, тринадцятирічний Джей Ді Венс розсміявся б. Але такого диплома щороку отримують чоловік двісті, і, повірте мені, про життя більшості з них вам читати буде нецікаво. Я не сенатор, не губернатор, не колишній міністр. Я не заснував компанію із мільярдними прибутками чи благодійну організацію, яка змінила світ. Я маю хорошу роботу, щасливий шлюб, затишне житло і двох грайливих собак.

До чого я веду — я написав цю книжку не тому, що досягнув чогось екстраординарного. Я написав її, бо спромігся на цілком звичайну річ, на яку не спромагаються більшість людей мого віку і походження. Бачте, я виріс серед бідності, у Ржавому Поясі, у сталеварному містечку в штаті Огайо, яке, відколи я себе пам’ятаю, з кожним роком дедалі більше стікає кров’ю, втрачаючи надію і робочі місця. З батьками, з яких одна людина майже все моє життя боролася з наркоманією, у мене стосунки, м’яко кажучи, складні. Мене виростили дід і бабуся, які не закінчили старшої школи, і навіть серед моєї далекої рідні мало хто вчився у коледжі. Статистика вказує, що на таких молодих людей, як я, чекає невеселе майбутнє: якщо пощастить, їм вдасться уникнути соцдопомоги, якщо не пощастить, вони помруть від передозування героїну, як сталося з десятками людей у моєму рідному містечку лише минулого року.

Я належав до тієї молоді, на яку чекало невеселе майбутнє. Я мало не вилетів зі школи. Я мало не піддався озлобленості й гніву, які мають на серці всі, хто мене оточував. Сьогодні люди дивляться на мене, на мою роботу і диплом одного з університетів Ліги Плюща, і думають, що я якийсь геній, що тільки по-справжньому екстраординарна людина змогла б досягнути того, що я сьогодні маю. При всій моїй повазі до таких людей, мені здається, що ця теорія — лажа чистої води. Хай навіть маючи якісь таланти, я всі їх марнував, доки мене не врятували кілька люблячих людей.

В цьому полягає справжня історія мого життя, і саме тому я написав цю книжку. Я хочу, щоб люди знали, як воно — майже махнути на себе рукою, і чому інші це роблять. Я хочу, щоб люди зрозуміли, як складаються життя бідняків, а також психологічний вплив, який духовна і матеріальна вбогість має на їхніх дітей. Я хочу, щоб люди зрозуміли, якою я та моя сім’я бачимо «американську мрію». Я хочу, щоб люди збагнули, як воно — відчути вертикальну мобільність[1] на власній шкурі. І ще я хочу, щоб люди зрозуміли те, про що я дізнався тільки недавно — що ті з нас, яким пощастило здійснити «американську мрію», і далі продовжують тікати від демонів із колишнього життя.

Десь на тлі моєї історії вимальовується етнічний компонент. У нашому чутливому до рас суспільстві до нашого словника часто належать тільки терміни на позначення кольору шкіри: «чорні», «азійці», «привілейованість білих». Іноді цих широких категорій буває достатньо, але, щоб зрозуміти мою історію, доведеться вдатися у деталі. Хай я і білий, але не я вважаю себе одним із БАСП[2] Південного Сходу. Натомість я пов’язую себе з мільйонами представників робочого класу, світлошкірих американців шотландсько-ірландського походження, які не мають вищої освіти. Для таких людей бідність — це сімейна традиція: їхні предки були поденниками за рабовласницького ладу, після того — селянами-орендарями, потім — шахтарями, а в недавні часи — механіками й млинарями. Американці називають їх селюками, білими батраками або злиднями. Я ж називаю їх сусідами, друзями й родичами.

Американці шотландсько-ірландського походження — одна із найвиразніших підгруп населення Америки. Як зазначив один спостерігач: «У моїх подорожах Америкою шотландці й ірландці постійно вражають мене тим, що вони — найпостійніша і найменш схильна до змін регіональна громада в країні. Структура їхніх сімей, релігія і політика, а також соціальне життя залишаються незмінними порівняно із повсюдною відмовою від традиції, властивої майже усім іншим регіонам». Ця особлива любов до традицій культури має багато переваг — незмінне відчуття надійності свого кола, відданості сім’ї і країні, але також і багато недоліків. Ми не любимо чужих і людей, відмінних від нас, байдуже, в чому полягають ці відмінності: у зовнішності, поведінці чи, що найважливіше, у мові. Щоб зрозуміти мене, ви мусите зрозуміти, що глибоко в душі я — селюк із такої громади.

Якщо належність до етнічної групи — це одна сторона монети, то регіон проживання — друга. Коли у вісімнадцятому столітті до Нового Світу дійшла перша хвиля іммігрантів із Шотландії та Ірландії, їх дуже вабили гори Аппалачі. Певна річ, цей регіон величезний, він простягається від Алабами до Джорджії на півдні й до частини штату Нью-Йорк на півночі, але його культура винятково однорідна. Мої родичі, які мешкають на схилах східного Кентуккі, називають себе селюками, але Генк Вільямс Джуніор, який народився у Луїзіані, і мешкає в Алабамі, також так себе назвав у своєму гімні світлошкірим хліборобам «Сільський хлопчик має шанси вижити». Саме політична реоріентація цього регіону з демократів на республіканців змінила політику Америки після Ніксона. І саме у цьому регіоні гір Аппалачі світлошкірим представникам робочого класу живеться найтяжче. Низька соціальна мобільність, бідність, розлучення і наркоманія: моя мала батьківщина — колиска нещасть і негараздів.

Тож не дивно, що ми всі схильні бути песимістами. Що більше викликає подив, так це те, що, згідно з результатами опитувань, світлошкірі представники робочого класу — найпесимістичніший прошарок населення в Америці. Песимістичніші за іммігрантів із Латинської Америки, багато з яких потерпають від неймовірних злиднів. Песимістичніші за темношкірих американців, у яких можливості досягнути добробуту гірші, ніж у світлошкірих. Тоді як реальність допускає якийсь ступінь цинізму, те, що для таких селюків, як я, майбутнє видається не таким світлим, як багатьом іншим групам населення, деякі з яких явно бідніші за нас, вказує наявність ще якоїсь проблеми.

І вона дійсно є. Ми більше соціально ізольовані, ніж раніше, і прищеплюємо цю ізольованість дітям. Наша релігія змінилася — вона має за основу церкви, які пропонують переважно забарвлену емоціями риторику, а не соціальну підтримку, необхідну, щоб діти з бідних сімей досягнули якогось успіху. Багато з нас кинули працювати або вирішили не переїжджати в пошуках кращих робочих місць. Наші чоловіки потерпають від дивної кризи маскулінності, за якої деякі з рис, що їх плекає наша культура, стають на перепоні досягненню успіху в світі, який повсякчас змінюється.

Коли я згадую в розмові біди своєї громади, часто чую якесь отаке пояснення: «Певно що перспективи світлошкірих представників робочого класу погіршилися, Джей Ді, але ти плутаєш причину й наслідок. Вони частіше розлучаються, рідше одружуються і менш щасливі, бо їхні економічні можливості знизилися. От якби їм було легше працевлаштуватися, інші аспекти їхнього життя покращилися б теж».

Колись і я так думав, і юнаком відчайдушно хотів у це вірити. Це логічно. Відсутність роботи викликає стрес, а нестача грошей на прожиття — стрес іще більший. З тим, як виробничі центри індустріального Середнього Заходу порожніли, світлошкірий робочий клас втратив і добробут, і стабільне сімейне життя, яке його супроводжує.

Але досвід буває суворим вчителем, і він навчив мене, що ця історія про економічну нестабільність щонайменше неповна. Кілька років тому, влітку перед вступом до Йельської школи права, я шукав роботу на повний день, щоб заробити на переїзд до Нью-Гейвена, штат Коннектикут. Один друг сім’ї запропонував мені попрацювати на нього в середнього розміру компанії з продажу підлогових кахлів неподалік мого рідного містечка. Підлогові кахлі неймовірно важкі: одна кахля важить від трьох до шести фунтів, і зазвичай їх пакують у коробки по вісім-дванадцять штук. Моїм основним завданням було складати кахлі на транспортний піддон і готувати його до відбуття. Робота важка, але платили за неї тринадцять доларів за годину і мені потрібні були гроші, тож я погодився і ставався відпрацьовувати стільки змін і додаткових годин, скільки міг.

У цій компанії працювало з десяток людей, більшість із яких пропрацювали там багато років. Один хлопець працював на двох роботах на повну ставку, але не тому, що мав таку потребу: друга робота в цій компанії надавала йому змогу фінансувати свою мрію — вчитися керувати літаком. Тринадцять доларів за годину були хорошими грошима як на неодруженого чоловіка з мого містечка — пристойна квартира коштувала десь п’ятсот доларів на місяць, плюс ця компанія регулярно підвищувала платню. Кожен працівник, який пробув там два роки, заробляв щонайменше шістнадцять доларів на годину за кризової економіки, що надавало тридцять дві тисячі доларів щорічного прибутку — великий відрив від межі бідності, навіть якщо маєш сім’ю. Попри цю відносно стабільну ситуацію менеджерам було непросто знайти на моє робоче місце на складі робітника на повну ставку. На той час, коли я кинув цю роботу, на складі працювало троє людей; у свої двадцять шість я був серед них найстарший.

Один хлопець — я назву його Бобом — став до роботи на складі всього за кілька місяців до мене. Бобові було дев’ятнадцять і він мав вагітну дівчину. Менеджер із доброти душевної запропонував тій дівчині роботу на телефоні. Обоє були абсолютно негодящі працівники. Дівчина не приходила на роботу десь кожного третього дня і ніколи не повідомляла наперед. Хоч її не раз попереджали про необхідність змінити звички, вона протрималася ну може кілька місяців. Боб не приходив на роботу приблизно раз на тиждень і хронічно запізнювався. На додачу до цього, він щодня робив три чи чотири перерви на користування туалетом, кожна тривалістю з пів години. Дійшло до того, що під кінець мого перебування там ми з іншим працівником перетворили це на гру: фіксували час і на весь склад викрикували його рекорди: «Тридцять п’ять хвилин!», «Сорок п’ять хвилин!», «Година!».

В якийсь момент і Боба теж звільнили. Коли це сталося, він визвірився на свого менеджера: «Як ти можеш так зі мною чинити? Ти ж знаєш, що в мене вагітна дівчина!». І він був такий не один: щонайменше двоє людей, включно з двоюрідним братом Боба, втратили роботу або кинули її самі за той короткий час, доки я там працював.

Коли обговорюєш рівні можливості, такі історії не можна ігнорувати. Економісти-нобеліанти переймаються занепадом індустріального Середнього Заходу і втратою прошарку світлошкірих представників робочого класу. Що вони мають на увазі, так це те, що робочі місця у галузі виробництва перейшли за кордон, і що посади для забезпечення рівня життя середнього класу людям без вищої освіти отримати стало важче. Тут нічого не скажеш — я теж через це хвилююся. Але ця книжки — про дещо інше: про те, що стається у житті справжніх людей, коли індустріальна економіка починає розвалюватися. Вона про реагування на погані обставини у найгірший спосіб. Вона про культуру, яка дедалі більше заохочує соціальний занепад замість того, щоб із ним боротися.

Проблеми, які я побачив на складі підлогових кахлів, мають корені куди глибші, ніж макроекономічні тенденції та політики. Забагато молодих чоловіків мають імунітет до важкої праці. На хороші робочі місця неможливо знайти постійних працівників. І молодий чоловік, який має усі причини працювати — майбутню дружину, яка потребує забезпечення, і дитя, що скоро має народитися — бездумно позбувається роботи з чудовим медичним страхуванням. Ще більше занепокоєння викликає те, що, втративши робоче місце, він вважав, що це з ним вчинили несправедливо. Тут проглядається брак свободи волі — відчуття, що над своїм життям майже не маєш контролю, а також бажання звинувачувати усіх, тільки не себе. Це дуже відрізняється від масштабнішого економічного тла сучасної Америки.

Варто зазначити, що хоча й зосереджуюся на прошарку людей, яких добре знаю — світлошкірих представниках робочого класу, які мають зв’язки з регіоном гір Аппалачі — я не стверджую, що вони більше заслуговують на співчуття, ніж інші люди. Ця історія — не про те, чому у світлошкірих є більше причин нарікати, ніж у темношкірих чи якихось інших груп. І все ж я щиро сподіваюся, що читачі цієї книжки зможуть побачити, який вплив на бідних має клас та сім’я, при цьому не дивлячись через расову призму. Для багатьох аналітиків такі терміни, як «королева соцдопомоги» викликають несправедливі образи ледачої темношкірої матері, яка отримує гроші від держави. Читачі цієї книжки швидко збагнуть, що між моєю історією і цим образом майже немає ніякого зв’язку: я знайомий із багатьма королевами соцдопомоги, деякі з них мої сусідки, і всі вони — світлошкірі.

Я не можу розказати свою історію, не розповівши про дійових осіб, які відігравали в моєму житті ключові ролі. Тож ця книжка — це мемуари не однієї людини, а цілої сім’ї, це історія про можливості і вертикальну мобільність очима групи селюків із гір Аппалачі. Два покоління тому мої дід і бабуся були закохані й бідні, як церковні миші. Вони одружилися і переїхали на північ, сподіваючись втекти від жахливої бідності, яка їх оточувала. Їхній внук (я) закінчив один із найкращих освітніх закладів у світі. Це коротка версія. Довга буде викладена на наступних сторінках.

 

 

[1] Сходження нагору по соціально-економічній драбині.

[2] Білі англо-саксонські протестанти, привілейований клас.

One thought on “Hillbilly Elegy by J. D. Vance / Уривок із “Елегії селюка” Джей Ді Венса

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s