Doctor Igoriv bent over the armchair on which Marta Sydorenko was sitting.

“I am still waiting for your reply, miss Marta”.

Marta pretended not to hear him. She was murmuring a tune that someone else was singing at the other side of the room.

“I’m going to come and pick you up in my car tomorrow. Do you hear me, miss Marta?”.

“You are?”, she said as if heard him just now and got surprised. “But, doctor, I told you already, I can’t be bothered to go to party again for the whole night with people I barely know after not getting enough sleep today. Leave me be”.

“I know those people and they know you. I promised them. I… maybe it was too bold of me… but I ensured them that if I ask you, you would sing on the banquet tomorrow”.

Marta slightly turned her head and looked Igoriv in the eye.

“Doctor, I admire your self-confidence, but I still wouldn’t go to that banquet with you. Perhaps, just because you are… so confident that I would agree”.

“Should I make you agree?”, he asked quietly.

Marta quickly nodded.

“Go ahead! I doubt you’ll manage that… Do you mind telling me how you are going to do it?”.

The doctor bent over Marta’s armchair even lower.

“Sure… Let’s say I’ll approach N. You know what he’s like. I’ll smoke a cigarette with him and casually mention an intimate and juicy story about you and me. In secret, of course… What do you think, a good choice? People see you with me so often that my little story would sound very convincing… I’m sure, miss Marta, even before next morning a half of people present here would know that secret. I think now when you are rehearsing for your solo concert, you wouldn’t benefit from that sort of fame. Let your imagination do the rest”.

“I reserve the right to take revenge”.

“Fine. It’s just women are very limited in how they can compromise the reputation of men”.

“Not more than men, let me tell you, mister Igoriv”.

“Beg your pardon, my good lady. Women have only one, so-called female virtue. Wait, hear me out! You see, a woman can be deceitful or foolish – a person of negative character, but if she behaves perfectly as a woman, if she is generally moral, she wouldn’t be despised. For us, men, it’s quite the opposite. We can be lewd, lying and deceitful in our private life – immoral, in a word, but if we behave decently in public, no one would call as a negative character. The thing is that, my dear lady, your female virtue is, so to speak, fragile. For instance, one ambiguous word of mine would be enough for all these people who admire you and your talent so much to doubt both. Men’s honor, however, is as hard as our heads. One ambiguous word of yours, miss Marta, wouldn’t be enough for these people to doubt my honor. You would need proof, facts, and such. That is our advantage over you women. As you can see, equal chances are out of question here”.

Marta heard him out but it took her some time to reply. She seemed to be looking for someone in the room and, when couldn’t find them, she again fixed her glance on Igoriv’s face. Her eyes were serious.

“Well, you convinced me this time, doctor. You have my hand – I’ll go with you tomorrow to whats-their-name”.

Igoriv bent down and kissed the hand she gave him.

Marta rose from the armchair as if she grew up.

“Now, ladies and gentlemen, let’s have some fun!”.

Someone played the piano in reply.

“Oh no, not dancing! I hardly can drag one foot after another already, and tomorrow I have one more party to go to. What is it? Can’t you think of something else? Wait, let’s come up with something. We still have so much time until dawn. Ladies and gentlemen, let’s go down a memory lane and play… forfeits! Let’s shed the last ten years! Doctor, please go ahead and gather them”.

Igoriv stood in the middle of the room. Seventeen men and women, wishing to shed the last ten years, sit before him in half-circle.

“I come to a bar and I want wine. Here is “wine”! Miss Ira, your forfeit please”.

“I come to a bar…”.

“I come to a bar and I want a bun… Your forfeit, miss Marta!”.

“What should I give you? I have neither hairpins nor a dress belt… Only a ring. Please be careful with it, it’s not a trinket, it’s a valuable thing”.

Igoriv’s hat got full of forfeits. Now it’s time to “redeem” them. The room gets hot. Someone flings open a window to the garden, and it seems that old times flow into the room thought that window…

Grown-up women shrink away from kisses they own, giggling and screaming like teenagers. Gentlemen bowing to ladies make ridiculously formal moves. Just like back in the day. They recall old friendly phrases, long forgotten…

Old acquaintances freshen up their memories and start calling others by their first names. Good old times!

All of a sudden, Marta cries out “Where is my forfeit? What happened to my forfeit?”.

Igoriv reaches his hand into the hat. The ring is not there. Igoriv laughs “Someone stole your forfeit, Martysia. You’d have to agree to the ransom he demands”.

The room breaks into a laugh:

“Make sure that the ransom is worthy of the forfeit!”.

Marta stands among the merry crowd. She is not laughing.

“Ladies and gentlemen, I publicly declare that I’d accept any price. Please put my ring on the table”.

Marta’s serious tone surprises everyone. It doesn’t fit the general spirit of the game, not at all. No one accepts her offer. Igoriv repeats Marta’s words. No one returns her ring. Marta stands still among the merry crowd. She is waiting. It’s clear that she barely holds herself together. Eventually, she says “Ladies and gentlemen, enough is enough. Please, I’ll turn to the wall”.

A stunned silence falls over the room. “What sort of an indecent joke is that!”, someone calls out. “Put the ring on the table!”.

Marta turns to Igoriv.

“The hat was so close to you, doctor. How could you not notice somebody’s hand around it?”.

Igoriv only bites his lower lip and doesn’t answer Marta. When he does speak up, though, his voice is thick, even scary.

“Ladies and gentlemen, because the ring was under my care and it disappeared, and I don’t want to insult our dear hosts with a house search, please turn the lights off for two minutes, so that whoever played this unsavory joke could put the ring here, on this table. I ask you all to walk around during this time, just to make noise”.

Lights get turned off. Silence. No one moves. No steps toward the table.

Two minutes have passed. The lights are on again.

Marta cries out.

“No ring!”.

It gets unpleasantly quiet in the room, quieter than during those two minutes of darkness. Marta speaks again, her voice like a muffled cry now.

“I ask whoever took the liberty of playing this joke on me to send me the ring by the express mail. I’ll wait till ten o’clock tomorrow morning”.

She bids goodnight to the hosts, takes her shawl from the armchair, and leaves the room without a backward glance.

*

Back home, despite the starlight, she drew the curtains on the windows, turn on the lamp and sat down to write.

“The ring was handed to me before ten o’clock. I never suspected that it was you who had done it.

Marta Sydorenko”.

When she wrote seventeen notes and addressed seventeen envelopes, she took the ring out of her bosom, locked it into her jewel-box, and began making the bed.

In the morning, before ten o’clock an impatient ring of the doorbell woke Marta up. She hastily flung her shawl over her shoulders and hurried to open the door to her early guest – Oksana Peregirska, a friend and a hostess of yesterday’ party.

“In the name of God, Marta, please tell me, did you get the ring already? My husband and I couldn’t sleep a wink till dawn. What a bad scene at our house!”.

Marta calmly took Oksana’s elbow.

“I did. A courier brought it an hour ago. Please come on in. I just finished writing notes to you all”.

Oksana Peregirska bent over a pile of addressed envelopes.

“Oh, here is one for us! Wait, Marta, I can’t find a note for doctor Igoriv. He is the one concerned with this affair the most”.

Intentionally badly faking her surprise, Marta said:

“Doctor Igoriv? Oh, I forgot, I completely forgot to let him know that the ring was returned to me”.

“All right, I got to go, see you, Marta”.

“Bye”.

By the end of the day, all attendees of that party knew that doctor Igoriv hasn’t received the message saying that he was never suspected.

 

1935

____________________________

Крадіж

Ірина Вільде

Доктор Ігорів нахилився над фотелем, в якому сиділа Марта Сидоренко.

— Я жду відповіді, пані Марто.

Марта вдала, що не чує. Упівголос підтягала пісню, яку хтось співав у другім кінці зали.

— Завтра приїжджаю по вас своєю машиною. Ви чуєте, пані Марто?

— Справді? — ніби щойно вчула й відразу здивувалася. — Але ж я вам уже сказала, докторе, що не маю й найменшої охоти після сьогоднішньої недоспаної ночі вибиратись завтра знову на цілу ніч до людей, що їх ледве в очі знаю… Дайте мені спокій, докторе.

— Але я їх знаю, тих людей, і вони вас знають… Я обіцяв їм… Я — це, може, надто сміливо з мого боку — запевнив їх, що, коли вас попрошу, ви співатимете завтра на банкеті.

Марта ледь повернула голову і подивилась в очі Ігорева:

— Мені подобається ваша самовпевненість, докторе, але я все одно не поїду з вами на той банкет. Може, саме тому, що ви… так впевнені у моїй згоді.

— Чи маю змусити вас на вашу згоду? — спитав зовсім тихо.

Марта живо струснула головою на знак згоди:

— Будь ласка! Сумніваюся, чи вдасться вам ця штука… Можете сказати мені, як ви це зробите?..

Доктор нахилився ще нижче над фотелем Марти:

— Можу… От зараз підійду до пана Н. Ви знаєте, що це за чоловік… Закурю з ким папіроску й між іншим розповім йому якусь інтимну, пікантну історійку про вас і мене. Розумієте, отак по секрету… Що, вдалий добір? Люди так часто бачать вас у моїм товаристві, що історійка моя матиме всі риси правдоподібності… І ручуся вам, пані Марто, що до ранку половина з присутніх тут знатиме той секрет… Думаю, що вам тепер, коли готуєтесь до самостійного концерту, слава така не конче на руку. Тему можете доручити моїй фантазії.

— З правом реваншу з мого боку, — додала Марта.

— Хай буде… Тільки можливості жінки скомпрометувати мужчину дуже малі.

— А я вам кажу, що рівні, пане Ігорів.

— Вибачте, ласкава пані… Жінки мають тільки одну, так звану жіночу честь… Пождіть, не перебивайте мене! Бачите, жінка може бути брехлива, химерна — словом, людина без характеру, але коли поводитиметься бездоганно як жінка, себто буде моральна у загальному розумінні цього слова, її ніхто не зневажатиме. З нами, мужчинами, навпаки. Ми можемо у приватнім житті бути розпусні, брехливі, обманці — словом, неморальні, але коли ми у громадському житті чесні, нам ніхто не закине браку характеру. Річ і в тім, моя пані, що та ваша жіноча честь дуже, так сказати б, мімозна. Наприклад, досить мого одного двозначного слова про вас, щоб всі ці люди тут, що так захоплюються вами та вашим талантом, похитнулись у своїй добрій вірі у вас і ваш талант… Зате наша чоловіча честь тверда, як наші голови. Щоб похитнути мою добру славу в очах у цих людей, не досить вашого одного двозначного слова, пані Марто. Тут треба доказів, фактів, от що… Ось у чому наша над вами перевага. А про якісь рівні шанси тут, як бачите, і мови не може бути.

Марта вислухала все, але не зразу відповіла. Вона наче шукала когось у залі і, не знайшовши, спинилася знову очима на обличчі Ігорева. Очі в неї були поважні.

— Цим разом вам вдалося переконати мене, докторе. Ось вам моя рука: завтра їду з вами до тих там…

Ігорів нахилився і поцілував руку, яку вона йому подала.

Марта встала з фотеля, наче виросла.

— А тепер, панство, хочу розваги!

У відповідь хтось заграв на фортепіано.

— Ох, тільки не танці! Я ж і так ледве ноги пересуваю… Завтра знову мене чекає подорож… Що це? Не знаєте вже нічого іншого, крім танців? Постривайте… Придумайте щось… до ранку ще так далеко… Панство, пригадаймо собі старі часи й забавимося у… фанти. Давайте завернемо час на десять літ назад. Пане докторе, ви збираєте фанти.

Ігорів став на середині. Перед ним півколом посідали сімнадцять мужчин і жінок, що хотіли завернути час на десять літ.

— Приходжу до корчми й жадаю вина. Ага, “вино”! Панно Іро, фант.

— Приходжу до корчми…

— Приходжу до корчми й жадаю пампушки… Пані Марто, фант!

— Що ж я вам дам за себе? Шпильок до волосся не ношу, пояска при сукні не маю… Хіба дам вам перстень… Прошу лише обережно, бо перстень цей вам не пам’ятка якась, а майно.

Фантів назбирали повний капелюх Ігорева. Тепер приходить черга на викуп фантів. В залі робиться гаряче. Хтось навстіж відчинив вікно в сад. Відчиненими вікнами напливають наче старі часи до зали…

Дорослі жінки, як підлітки, зі сміхом та вереском ухиляються від програних поцілунків. Мужчини, уклоняючись дамам, виконують глибокі, до сміху церемонні рухи. Зовсім так, як колись. Пригадуються старі, забуті товариські фрази…

Давні знайомі пригадують свої імена й починають звертатися по імені. Старі часи!

Нараз Марта гукає:

— Де мій фант? Що з моїм фантом?

Ігорів сягає рукою до капелюха. Персня немає. Ігорів сміється:

— Ваш фант хтось викрав, Мартусю. Мусите згодитися на викуп, який він сам призначить.

Сміх облітає всю залу:

— Викуп мусить бути гідний заставу!

Марта стоїть посередині веселого гурту. Марта не сміється:

— Панове, заявляю прилюдно, що я готова на всяку ціну. Прошу — перстень на стіл!

Всі здивовані рішучим тоном Марти. Тон цей нітрохи не пасує до загального настрою забави. Ніхто не зголошується на обіцяну нагороду. Ігорів ще раз повторює слова Марти. Нема того, що викрав перстень. Марта стоїть нерухомо посеред веселого гурта. Жде. Видно, як ледве опановує себе. Врешті каже:

— Панове, жарт триває задовго. Прошу, я відвернусь до стіни.

В залі починає втихати. Чути вигуки: “Що за непристойні жарти! Перстень на стіл!”

Марта обертається до Ігорева:

— Капелюх стояв так близько до вас, пане докторе… Як могли ви не помітити чужої руки біля нього?

Ігорів закусує тільки спідню губу й не відповідає Марті. Та коли забирає слово, його голос хрипкий, аж страшний:

— Панство, тому, що перстень був під моєю опікою і пропав… а я не хочу образити ревізією в їх домі шановних господарів… пропоную погасити на дві хвилини світло… а той, хто дозволив собі цей несмачний жарт… нехай підкине перстень тут, на оцей стіл… На всякий випадок прошу ходити під час цих двох хвилин… щоб було гамірно.

Світло погасло. Тиша. Ніхто не рухається. Не чути нічиїх кроків у напрямі стола.

Після двох хвилин знову світло.

Марта скрикує:

— Нема персня!

У залі стає неприємно тихо. Тихше, як за ті дві хвилини темряви. І Марта знову говорить, її голос скидається тепер на здушений плач.

— Я прошу того, хто дозволив собі в той спосіб пожартувати, надіслати мені перстень поштою-експресом. Жду завтра до десятої рано.

Кивнула господарям “на добраніч”, взяла з фотеля свою шаль і, не оглядаючись ні на кого, вийшла із зали.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У хаті, хоч зоріло, спустила штори на вікна, засвітила лампу й сіла писати.

“Перстень перед десятою вручено мені. На вашу особу не мала я найменшого підозріння.

Марта Сидоренко”

Коли написала сімнадцять карток і заадресувала сімнадцять конвертів, вийняла з-за пазухи перстень, замкнула його до шкатулки й почала стелити собі постіль.

Ранком перед десятою збудив Марту нетерпеливий голос електричного дзвінка. Накинувши на себе в поспіху шаль, пішла Марта відчиняти ранньому гостеві: Оксана Перегірська, приятелька й господиня вчорашньої вечірки.

— Ради Бога, скажи, Марто… Дістала вже перстень?.. Ми з чоловіком до ранку очей не стулили… така неприємність у нашім домі!..

Марта спокійно взяла Оксану за лікоть:

— Але ж так… Вже година, як приніс мені його посланець… Прошу, Сянко, заходь досередини… Я оце саме скінчила писати повідомлення до вас всіх про це…

Оксана Перегірська нахилилася над горою заадресованих конвертів.

— О, навіть до нас є повідомлення!.. Чекай, Марто, я не бачу повідомлення на адресу Ігорева… адже справа ця може найбільше його обходити…

Марта з навмисне зле удаваним здивуванням:

— Доктор Ігорів? Ах, я забула, зовсім забула й його повідомити про те що перстень вже повернено мені.

— Ну будь здорова, Марто.

— Па.

Ще того самого дня всі учасники вечірки знали про те, що доктор Ігорів не дістав запевнення, що на його особу не було найменшого підозріння.

1935 р.