Найкраще у квітні

95146562_1079778962403576_7083388033113784320_n

Це був непростий місяць. Сім тижнів на карантині. Я вже навіснію від чотирьох стін і того ж самого сценарію, який проживаю кожного дня. Мені хочеться скрізь і всюди: в парк, на йогу, в музей, в Барселону, по продукти в Whole Foods. Чому Whole Foods не можуть зробити віртуальну реальність? Типу ходиш по магазину, кидаєш у віртуального возика сир, заморожену піцу, печиво, розплачуєшся вкінці, а доставка це все привозить? Це дорогий продуктовий, я туди забігала по розсипну вівсянку і якісь дрібниці, і навіть не помічала цих походів, а тепер просто сходити по продукти уже була б радість. В ці часи мені дедалі більше згадуються наші подорожі й улюблені місця. Напевно, я вже розучилася спілкуватися з людьми. Але, але. Мусимо пам’ятати, що незручності ці дрібні, це далеко не найгірше, і рано чи пізно карантин скінчиться. Ось що допомагало нам підтримувати сякий-такий бойовий дух у квітні:

  1. Кіно. Тиждень тому вийшла заключна серія Homeland. Не можу сказати, що мені дуже сподобався фінал, як на мене, він дещо неправдоподібний, але при цьому сезон був цікавий, не без напружених місць. Тепер у нас на ротації The Good Fight і Killing Eve, по серії кожного на тиждень. Але насправді розповісти мені хочеться про довгий документальний фільм, який ми дивилися цілий місяць — 7Up Series. В 1964 році кінокомпанія зняла першу серію про 14 семирічних дітей із Британії, а тоді поверталася до них щосім років по оновлення того, як іде їхнє життя. Цей фільм нам порекомендував Олегів колега, і я довго скептично відкладала його, але з першої серії не змогла покинути. Чомусь мене ніколи не цікавили збори колишніх однокласників чи однокурсників. Мій батько дуже любить такі збіговиська, каже, що йому цікаво, «як сложилась у кого судьба». Я ж вважаю, що, побачивши фактично незнайомих колись знайомих людей, навряд чи можна зробити для себе висновок про їхню «судьбу» — замало часу, занадто неглибокі розмови — але до героїв цього документального серіалу я стала небайдужа відразу. Може, це так карантин вплинув, грець його знає. Основним мотивом серіалу є думка про те, що в семирічній дитині видно дорослого. Іноді це й справді так, але деякі люди мене (і всіх глядачів) дуже здивували. Нині їм по 64, остання серія вийшла торік. Словом, дуже рекомендую. Мене цей фільм наштовхнув на багато екзистенційних думок, а особливо його фінал, в якому незмінний ведучий має тенденцію питати своїх героїв про те, чи й справді вони бачать себе в тих семирічних дітях, про що шкодують і що хотіли б змінити. Уявіть собі, цей ведучий почав роботу над 7Up, коли йому було близько 20, зараз йому за 70, він усіх цих людей знає все життя і відвідує отак час від часу. Він розказує про свій досвід в оцьому інтерв’ю. Якщо ви подивитеся цей серіал і захочете поговорити, пишіть мені (:
  2. Пазли — повний провал. Ми почали новий, мені від здавався приємно складним, але після першої спроби я фруструвалася і втратила ентузіазм.
  3. Випічка. Попередній пост із фразою «єдине, що мене може зупинити, — це дефіцит борошна» виявився пророчим. У нас стався дефіцит борошна. Я мала пачку в запасі, але віддала подрузі на торт для її малюка. Нині наче ситуація краща і я свої запаси поповнила, може, в травні пектиму більше.
  4. Муж скачав собі відеогру Anno 1800 і дуже її рекомендує.
  5. Книжки. Я купила електронну версію «Амадоки» і потроху її читаю. Раніше ця цеглина була б мені десь на тиждень, тепер же сподіваюся закінчити її до кінця року)
  6. В квітні крихітці Руті виповнився рік. Учора ми з нею гуляли і проходили повз офіс педіатра, а звідти якісь люди виносили дитяче автокрісло, накрите легкою тканиною, і я згадала, як рік тому це були ми, як везли її, крихке желейне створіння, до лікаря на перше зважування, а потім пішли на морозиво. А тепер вона вміє дражнитися — робить вигляд, що дає вкусити те, що їсть, а тоді забирає і регоче. Усвідомлювати це просто неймовірно. Але розказати я хотіла про одну річ, яку колись зробила для неї — зареєструвала їй електронну пошту. І тепер, на її День народження, вона отримала привітання від родичів, які зможе прочитати колись у майбутньому. Поки що ми плануємо передати їй цю пошту в 12 років. Я присягнулася не читати, що там хто їй пише (: Мені здається, колись їй буде дуже цікаво мати такі сувеніри з минулого. Особисто мені не пощастило мати бабусь чи дідусів у дорослому віці, окрім двоюрідної бабусі, маминої тітки, якій цього року виповнилося 80 і яку я дуже люблю. Але мій чоловік — на жаль, донедавна — мав такий досвід, і я бачу, як це фантастично кльово — мати старших членів родини і спілкуватися з ними. Я ж своїх втратила ще підлітком, і не встигла багато про що спитати, багато що обговорити. Навіть не можу як слід окреслити для себе, якими вони були людьми. Мені здається, дати старшим родичам змогу час від часу писати щось малюкам (і на свята, і без приводу), коли приходить натхнення, знаючи, що це на майбутнє, може бути хорошою ідеєю. Принаймні, я сама була б рада щось таке мати.

Серед іншого:

Дуже цікава стаття про дитячу їжу.

Рецепт, яким ми скористалися для Рутиного торта.

Лекції Бостонського університету про літературний переклад.

З фітнесом у квітні був повний швах, сподіваюся виправити це в травні. Я пообіцяла собі закінчити переклад грандіозної за розміром книжки, над якою нині працюю, влаштувати відпустку і «підтягнути хвости». Також маю сподівання на те, що до нашої рутини додадуться довші і приємніші прогулянки.

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s