Ширлі Джексон “Автобус”

illustration_2010_10_27_the_bus

Міс Гарпер їхала додому, хоч ніч була мокра й огидна. Міг Гарпер взагалі не любила нікуди їздити, й особливо їй не подобалося їхати у цьому брудному маленькому автобусі, єдиному транспорті, що міг довезти її додому; вона часто скаржилася в автобусну компанію на їхнє обслуговування, бо здавалося, що хай куди вона хотіла дістатися, не було ніякого пристойного автобуса, який міг би її туди довезти. Поїхати з дому було досить складно, любила наголошувати міс Гарпер автобусній компанії, але повернутися додому здавалося мало не неможливим. Цієї ночі в міс Гарпер не було вибору: якщо вона не поїде додому саме цим автобусом, то їй не буде чим їхати ще цілий день. Роздратована, втомлена, пригнічена, вона нетерпляче постукала по прилавку маленького тютюнового кіоска, який також слугував і за автобусну станцію. «Сер, — подумки почала вона свого листа-скаргу, — хоч я й літня пані скромного достатку й мушу стримувати свою любов до мандрів, дозвольте мені наголосити, що послуги вашої автобусної компанії далеко не відповідають…».

Неподалік її автобус шумно завівся, явно не радий, що мусить рухатися; міг Гарпер здалося, що вона вже почула втомлений звук, з яким розтягуються його пружини. Більше я сюди не приїду, подумала міс Гарпер, навіть побачитися зі Стефані того не варте, ці люди аж зі шкури пнуться, щоб тобі було незручно. «Я хотіла б купити квиток», — сказала вона різко, й старий з другого боку прилавка поклав газету й глянув на неї з ненавистю.

Міс Гарпер замовила собі квитка, шкодуючи, що говорить сердито, і старий ляснув ним по прилавку перед нею й сказав: «До відбуття автобуса три хвилини».

З яким задоволенням ти б повідомив, що я його пропустила, подумала міс Гарпер, і показово порахувала свою здачу. Лив дощ, тож вона поспішила піднятися кількома сходинками без дашка до дверей автобуса. Водій не відразу відчинив двері й заходячи всередину, міс Гарпер думала: «Сер, я більше ніколи не скористаюся послугами вашої компанії. Ваші продавці квитків огидні, ваші водії непривітні, а машини — несказанно брудні…».

В автобусі вже сиділо кілька людей і міс Гарпер подумки поцікавилася, куди це вони всі могли їхати: невже й справді так багато маленьких містечок обслуговує лише оцей один автобус? Невже й справді існують інші люди, готові витримати таку поїздку, щоб дістатися кудись, хай навіть додому? Я зовсім не в гуморі, подумала міс Гарпер, зовсім не в гуморі; це занадто важка поїздка для жінки мого віку, мені треба дістатися додому. Вона подумала про гарячу ванну, чашку чаю і своє ліжко, і зітхнула. Ніхто не викликався допомогти їй покласти валізу на підставку й вона зиркнула через плече на водія, який сидів, відвернувшись спиною, й подумала: напевно, він скоріше зсадить мене з автобуса, ніж допоможе мені; а тоді, зловивши себе саму на недоброзичливості, всміхнулася. Можливо, це автобусна компанія напише листа-скаргу на мене, сказала вона собі, і стала почуватися краще. На щастя, вона ковтнула таблетку снодійного, перш ніж пішла зі станції, сподіваючись проспати якомога більшу частину поїздки, й нарешті, сівши ближче до задньої частини автобуса, пообіцяла собі, що мине не надто багато часу, перш ніж вона матиме ванну й чашку чаю, і спробувала скласти відповідь автобусної компанії на свого листа зі скаргою. «Мадам, пані вашого літнього віку й такого життєвого досвіду певно що мала б розуміти, перед якими проблемами постає бідна, але чесна маленька компанія, яка тільки того й прагне, що…».

Вона знала, що автобус поїхав, бо хиталася й підстрибувала на своєму сидінні, й відчуття деренчання й пульсування під підошвами її черевиків залишалося з нею навіть коли, нарешті, вона заснула. Міс Гарпер незручно відкинулася на спинку крісла й сперлася об неї головою, рухаючись в такт рухам автобуса, й навколо неї інші люди спали, тихенько перемовлялися або байдуже дивилися у вікно на вогники й дощ, що пролітали повз.

В якийсь момент, доки вона спала, міс Гарпер штовхнув хтось, хто сів у крісло позаду неї. Її голова хитнулася й капелюшок сповз. Якусь хвилю, збентежена сном, вона трималася за капелюшка, а тоді сказала нечітко:

— Хто?

— Спіть далі, — відповів чийсь молодий голос і захихотів. — Я просто тікаю з дому, та й усе.

Міс Гарпер не прокинулася, але трохи розплющила очі й глянула на стелю автобуса.

— Так не можна, — сказала вона так виразно, як могла. — Так не можна. Повернись.

Той хтось знову захихотів.

— Надто пізно, — сказав голос. — Спіть далі.

Міс Гарпер так і зробила. Вона спала незграбно й незручно, трохи роззявивши рота. За якийсь час, десь через годину потому, її голова смикнулася знову й той самий голос сказав:

— Напевно, я тут зійду. До побачення.

— Ти пошкодуєш, — сказала міс Гарпер уві сні. — Повернись.

А тоді, ще пізніше, її трусив водій автобуса.

— Послухайте, пані, — казав він. — Я вам не будильник. Прокидайтеся й виходьте.

— Що таке? — міс Гарпер заворушилася, розплющила очі, кинулася намацувати торбинку.

— Я вам не будильник, — повторив водій. Його голос був різкий і втомлений. — Я вам не будильник. Сходьте з автобуса.

— Що? — знову перепитала міс Гарпер.

— Ви приїхали. У вас квиток до цієї зупинки. Ви прибули. І я не будильник, щоб будити людей і казати їм, коли їм час сходити, ви прибули, пані, і це не моя робота — проводити вас із автобуса. Я вам не…

— Я на вас поскаржуся, — сказала міс Гарпер, прокинувшись. Вона мацала навколо, шукаючи торбинку, і знайшла її в себе на колінах, поворушила ногами, поправила капелюшок. Все її тіло затекло й рухатися було важко.

— Поскаржіться. Але з якогось іншого місця. Мені треба вести автобус. А тепер, будь ласка, зійдіть, щоб я міг поїхати далі. — Він говорив голосно і міс Гарпер з великою неприємністю відчувала на собі погляди всіх тих пасажирів, що обернулися до неї з усіх зайнятих місць — посмішки, здивовані коментарі. Водій обернувся й загупав ногами вбік свого сидіння, кажучи: «Вона думає, що я їй будильник», й міс Гарпер, без допомоги й незграбно рухаючись, взяла свою валізу й потягнула її вздовж проходу. Валіза стукалася об сидіння й вона знала, що люди пильно дивляться на неї, й дуже боялася спіткнутися і впасти.

— Я точно на вас поскаржуся, — сказала вона водієві і той знизав плечима.

— Скоріше, пані, — відповів він. — Середина ночі, а мені ще автобус вести.

— Вам має бути соромно за себе, — люто мовила міс Гарпер, якій хотілося заплакати.

— Пані, — відповів водій із майстерною терплячістю, — будьте добрі, зійдіть з мого автобуса.

Двері відчинилися й міс Гарпер ступила разом зі своєю валізою на круту сходинку.

— Вона вважає, що її мають розбудити й зсадити, — сказав водій позаду неї й міс Гарпер стала на землю. Валіза, торбинка, перчатки, капелюшок — вона нічого не забула. Заледве вона оглянула свої речі, як автобус смикнувся й завівся, мало не відкинувши її назад, і міс Гарпер, вперше в житті, закортіло побігти й пригрозити йому кулаком. Я поскаржуся на нього, подумала вона, я прослідкую, щоб він втратив роботу. А тоді збагнула, що приїхала не туди.

Стоячи зовсім непорушно під дощем у темряві, міс Гарпер усвідомила, що це не автобусна зупинка її містечка, куди мав би довезти її автобус. Вона була на порожньому перехресті під дощем. Навколо не було ні крамниць, ні вогнів, ні таксі, ні людей. Не було нічого, тільки мокра ґрунтова дорога в неї під ногами і знак на тому місці, де дві вулиці сходилися разом. Не панікуй, сказала собі міс Гарпер мало не пошепки, не панікуй, нічого страшного, нічого страшного, ось побачиш, нічого страшного, не лякайся.

Вона зробила кілька кроків у тому напрямку, в якому поїхав автобус, але він уже зник з-перед очей, і коли міс Гарпер запинаючись вигукнула: «Поверніться!» й «Допоможіть!», єдиною відповіддю на шокуючий звук її власного голосу був рівний шум дощу. У мене голос як у старої людини, подумала вона, але я не панікуватиму. Вона обернулася колом, тримаючи в руці валізу, і сказала собі: не панікуй, нічого страшного.

В полі її зору не було видно ніякого прихистку, але на знакові було написано: « Рікетс Лендінг». Ось, значить, де я, подумала міс Гарпер, я приїхала в Рікетс Лендінг і мені тут не подобається. Вона поставила валізу поруч зі знаком і спробувала розгледіти, що там далі дорогою — можливо, там є будинок, чи, може, якийсь сарай або сінник, де вона могла б сховатися від дощу. Вона саме почала плакати, розгубившись і втративши надію, кажучи: «Допоможіть мені хтось, будь ласка», коли побачила світло фар на дорозі й збагнула, що хтось і справді їде їй допомогти. Вона вибігла на середину дороги й стала, махаючи руками, її перчатки змокли, а торбинка заляпалась брудом. — Я тут, — гукала вона. — Я тут. Допоможіть мені, допоможіть мені, будь ласка!

Крізь шум дощу вона чула гуркіт мотора, а тоді фари посвітили на неї і, раптом засоромившись, вона закрила обличчя торбинкою. Фари належали маленькій вантажівці, й та різко зупинилася поруч неї, з її боку опустилося вікно і чоловічій голос сказав розсерджено:

— Ви що, хочете, щоб вас збили? Хочете, щоб вас збили, чи що? — Юнак обернувся й звернувся до водія, — якась літня жінка. Вистрибнула отак на дорогу.

— Прошу, — сказала міс Гарпер, бо він, здавалося, саме збирався зачинити вікно, — прошу, допоможіть мені. Водій автобуса зсадив мене тут, а це не моя зупинка, я загубилася.

— Загубилися? — Юнак голосно розсміявся. — Вперше чую, щоб хтось загубився у Рікетс Лендінгу. Більшість людей не можуть його знайти. — Він засміявся знову, і водій, перехилившись через кермо, щоб з цікавістю глянути на міс Гарпер, теж засміявся. Міс Гарпер старанно розтягнула губи в усмішці й сказала:

— Може, ви могли б мене кудись відвезти? Скажімо, на автобусну станцію?

— Тут немає автобусної станції. — Юнак серйозно похитав головою. — Автобус проїжджає тут щоночі, зупиняється, якщо в нього є пасажири.

— Що ж, — мовила міс Гарпер, мимовільно підвищуючи голос. Раптом вона злякалася, що відлякає цих молодиків, може, вони навіть залишать її тут, серед сирості й темряви. — Будь ласка, можна я поїду з вами, щоб не стояти тут на дощі?

Молодики перезирнулася.

— Відвези її до старої пані, — сказав один із них.

— Вона надто мокра, щоб сісти у вантажівку, — відповів другий.

— Будь ласка, — мовила міс Гарпер. — Я радо заплачу, скільки зможу.

— Ми відвеземо вас до старої пані, — сказав водій. — Давай, посунься, — звернувся він до другого юнака.

— Чекайте, моя валіза. — Міс Гарпер побігла до знака, більше не переймаючись своїм виглядом, спотикаючись на дощі, і принесла свою валізу до вантажівки.

— Вона жахливо мокра, — сказав юнак. Він відчинив двері й забрав валізу в міс Гарпер. — Я кину її у багажник, — додав він, обернувся й закинув валізу вглибину вантажівки. Міс Гарпер почула, як та вдарилася з глухим стукотом, і подумала, як виглядатимуть речі, коли вона їх розпакує. Моя пляшечка одеколону, згадала вона з відчаєм.

— Залізайте, — мовив молодик, і, — Боже, ну ви й мокра.

Міс Гарпер ще ніколи не залізала у вантажівку, її спідниця була вузька, а перчатки — слизькі від дощу. Без допомоги юнака вона поставила коліно на високу сходинку і якимось чином підняла себе в кабіну. Не може бути, щоб це відбувалося зі мною, чітко подумала вона. Юнак бридливо посунувся, коли міс Гарпер опустилася на сидіння поруч нього.

— Ви зовсім мокра, — сказав водій, перехиляючись через кермо оглянути міс Гарпер. — Чому ви стояли отак на дощі?

— Це все водій автобуса, — міс Гарпер почала знімати перчатки; чомусь вона відчувала потребу висушити себе. — Він сказав мені, що тут моя зупинка.

— Це, певно, Джонні Телбот, — звернувся водій до іншого молодика. — Він водить автобус.

— Ну, я збираюся на нього поскаржитися, — оголосила міс Гарпер. На мить у вантажівці запала тиша, а тоді водій сказав, — Джонні — хороший хлопець. Він не хотів нічого злого.

— Автобус він водить погано, — різко мовила міс Гарпер.

Вантажівка не рухалася.

— Ви не станете скаржитися на старого Джонні, — сказав водій.

— Я без усякого сумніву… — почала була міс Гарпер, але змовкла. Де я? — подумала вона. — Що зі мною діється? — Ні, — сказала вона нарешті. — Я не стану скаржитися на старого Джонні.

Водій завів вантажівку і вони повільно поїхали дорогою, по багнюці, через дощ. Склоочисники гіпнотично рухалися туди-сюди, попереду виднілася вузька смужка світла від фар, і міс Гарпер подумала «Що зі мною діється?».

— Ми їдемо до старої пані, — сказав водій. — Вона знатиме, що робити.

— До якої старої пані? — міс Гарпер не наважувалася поворухнутися, навіть повернути голову. — Є тут якась автобусна станція? Чи навіть таксі.

— Ви могли б, — відповів водій, роздумуючи, — ви могли б почекати й сісти на той самий автобус завтра вночі, коли він тут проїжджатиме. Джонні його вестиме.

— Я просто хочу дістатися додому якомога швидше, — мовила міс Гарпер. Сидіння вантажівки було жахливо незручне, вона почувалася мокрою, липкою й промерзлою, і дім здавався таким далеким, що, можливо, не існував взагалі.

— Це десь миля дороги чи щось таке, — сказав водій заспокійливо.

— Я ніколи не чула про Рікетс Лендінг, — мовила міс Гарпер. — Навіть не уявляю, як він міг тут мене зсадити.

— Може, хтось інший мав тут зійти і він помилково подумав, що це ви. — Здавалося, цей висновок вразив юнака до глибини душі, бо він сказав, — Бачте, можливо, хтось інший мав зійти замість вас.

— Тоді та людина й досі в автобусі, — мовив водій, і вони обидва замовкли, вражені.

Попереду них замиготів вогник, тьмяно показуючись крізь дощ, і водій вказав на нього й сказав:

— Он, оце туди ми їдемо.

Коли вони під’їхали ближче, міс Гарпер відчула, як у ній наростає тривога. Вогник належав будівлі, яка, здавалося, була придорожньою забігайлівкою, а міс Гарпер ніколи в житті не бувала в придорожніх забігайлівках. Сам будинок був лише тьмяними обрисами, що вимальовувалися з темряви, й ліхтар над боковими дверима освітлював знак, який висів криво, із написом: «ПИВО. БАР І ГРИЛЬ».

— Може, я могла б поїхати деінде? — боязко запитала міс Гарпер, стискаючи торбинку. — Я не певна, знаєте, чи мені варто…

— Тут сьогодні небагато людей, — відповів водій, звертаючи вантажівку на під’їзну доріжку й заїжджаючи на паркувальний майданчик, що колись, як із сумом помітила міс Гарпер, був садом. — Напевно, через дощ.

Вглядаючись через вікно й дощ, міс Гарпер раптом відчула, як у грудях тепло заворушилося впізнання, привітання. Це той будинок, подумала вона; звісно, сам будинок гарний. Він явно колись був старим особняком, міцно й гарно збудованим, з врівноваженістю й стилем, властивим гарним будинкам зі старих часів. Як же так? — запитала міс Гарпер, цікавлячись, як так сталося, що такий хороший будинок має ліхтар, причеплений над боковими дверима, і кривий знак із написом «Пиво. Бар і гриль». Як же так? — запитала міс Гарпер, але водій сказав:

— Ось, це сюди ви мали приїхати… Дістань її валізу, — звернувся він до іншого молодика.

— Сюди? — перепитала міс Гарпер, відчуваючи щось на кшталт обурення від імені гарного старого будинку. — В цю пивну? — Ну, я колись жила у такому будинку, подумала вона; що діється з нашими старими будинками?

Водій засміявся.

— Вам нічого не загрожуватиме, — запевнив він.

Несучи свою валізу й торбинку, міс Гарпер пішла за двома молодиками до освітлених дверей і пройшла під кривим знаком. Неподобство, подумала вона, ніхто не доглядає за цим місцем, будинок треба пофарбувати, підлагодити і, може, переробити дах. А тоді водій сказав:

— Ходіть, ходіть, — і настіж відчинив двері.

— Я колись жила у такому будинку, — сказала міс Гарпер і юнаки засміялися.

— Навіть не сумніваюся, — мовив один із них, і міс Гарпер зупинилися в дверях, дивлячись на нього, й усвідомила, як дивно, швидше за все, прозвучали її слова. Там, де колись безсумнівно були зручні кімнати, акуратні, з високою стелею, високими дверима й вилощеною підлогою, тепер була одна велика брудна зала, з шинквасом з одного боку й півдесятком потріпаних столів, у кутку стояв музичний автомат, а підлогу вкривав порваний лінолеум.

— О ні, — мовила міс Гарпер. У залі відчувався неприємний запах і дощ стукав у голі вікна.

Сиділи за столами й стояли біля автомата десь із десяток молодиків, схожих на тих, які привезли сюди міс Гарпер, всі на диво подібні між собою, розмовляючи й сміючись без особливого запалу. Міс Гарпер сперлася на двері, на якусь мить їй здалося, що це вони над нею сміються. Вона була мокра й пригнічена, і ці шумні люди зовсім не пасували цьому старому будинку. А тоді водій обернувся і махнув до неї.

— Ходіть познайомтеся зі старою пані, — сказав він, а тоді, до всіх присутніх у кімнаті, — Дивіться, ми декого привезли.

— Будь ласка, — мовила міс Гарпер, але ті хіба раз на неї глянули. Вона пішла за двома молодиками до шинквасу, валіза билася об її ноги й вона подумала: мені ні в якому разі не можна впасти.

— Белло, Белло, — сказав водій, — глянь, яку ми знайшли бездомну кицьку.

Величезна жінка крутнулася на своєму сидінні вкінці шинквасу й глянула на міс Гарпер. Озираючи її з голови до ніг, дивлячись на її валізу та на мокрого капелюшка й черевики міс Гарпер, дивлячись на її торбинку і перчатки, стиснуті в долоні, жінка, здавалося, майже не водила очима, як наче вбирала в себе міс Гарпер, не докладаючи ніяких особливих зусиль.

— Що ви таке кажете, — озвалася жінка нарешті. Її голос був неочікувано лагідний. — Що ви таке кажете.

— Вона змокла, — долучився другий юнак. Двоє молодиків стояли по обидва боки від міс Гарпер, представляючи її.

— Прошу вас, — сказала міс Гарпер; принаймні, перед нею була жінка — людина, яка могла б її зрозуміти й поспівчувати, — прошу вас, мене зсадили з автобуса не на тій зупинці і я все не можу розібратися, як дістатися додому. Прошу вас.

— Що ви таке кажете, — відповіла жінка і засміялася лагідним сміхом. — Вона змокла, це точно.

— Прошу вас, — повторила міс Гарпер.

— Візьмете її до себе? — запитав водій. Він обернувся й усміхнувся до міс Гарпер, явно чекаючи і, пригадавши, в чому річ, міс Гарпер відкрила торбинку й намацала гаманець. Скільки? — думала вона, бо питати не хотіла; їхати було недалеко, але якби вони не з’явилися, я могла б підхопити запалення легень і мусила б оплачувати кілька рахунків від лікаря; я застудилася, подумала вона дуже чітко, і витягла дві п’ятидоларові купюри з гаманця. Проти п’яти доларів кожному нічого не скажеш, вирішила вона, і чхнула. Двоє молодиків і кремезна жінка спостерігали за нею з великою цікавістю й усі вони побачили, що після того, як міс Гарпер витягла дві п’ятидоларові купюри, у неї в гаманці лишився долар і дві десятки. Гроші не були мокрі. Напевно, я мала б цьому радіти, подумала міс Гарпер, повільно рухаючи кінцівками. Вона вручила по п’ятидоларовій купюрі кожному з молодиків і відчула, як вони глянули один на одного поверх її голови.

— Спасибі, — мовив водій. Могла б обійтися й доларом кожному, подумала міс Гарпер. — Спасибі, — повторив водій, а тоді другий молодик сказав, — Ну, дякую.

— Дякую вам, — відповіла міс Гарпер церемонно.

— Я облаштую вас на ніч, — сказала жінка. — Можете переночувати тут. Поїдете завтра. — Вона оглянула міс Гарпер з голови до ніг. — Трохи обсохнете.

— Може, є якийсь інший варіант? — А тоді, боячись, що її слова прозвучали грубо, міс Гарпер додала, — себто, може, я могла б якось поїхати ще вночі? Я не хочу бути тягарем.

— Ми здаємо кімнати. — Жінка наполовину обернулася назад до шинквасу. — Це коштуватиме вам десятку за ніч.

Вона залишає мені гроші на автобус додому, подумала міс Гарпер; напевно, мені варто було б бути вдячною.

— Здається, так і справді буде краще, — сказала вона, знову дістаючи гаманець. — Дякую вам.

Жінка взяла купюру.

— Нагорі, — сказала вона. — Вибирайте самі. Більше нікого немає. — Вона скоса зиркнула на міс Гарпер. — Я прослідкую, щоб вам зранку принесли чашку кави.

— Спасибі.

Міс Гарпер знала, де знайти сходи, тож обернулася, і, несучи свою валізу й торбинку, пішла туди, де колись був вестибюль, і там стояли сходи, такі красиві у своїй пропорційності, що їй перехопило подих. Вона озирнулася й побачила, що кремезна жінка пильно дивиться на неї, і сказала:

— Я колись жила у такому будинку. Збудованому приблизно в той самий час, напевно. В одному з тих гарних старих будинків, які були зроблені, щоб стояти вічно, де люди…

— Що ви таке кажете, — мовила жінка й обернулася до шинквасу.

Молоді люди, розсипані великою кімнатою, розмовляли; в одному кутку гурт оточив тих двох, які привезли міс Гарпер, і вони час від часу сміялися. Тепер, бачачи, як невимушено вони почувалися у цій великій, огидній кімнаті, яка колись була така гарна, міс Гарпер відчувала легкий смуток. Було б добре, подумала вона, поговорити з цими молодиками, можливо, навіть подружитися, розмовляти й сміятися з ними; може, їм цікаво було б дізнатися, що місце, де вони зараз зібралися, колись було вітальнею для леді. Трохи завагавшись, міс Гарпер подумки запитала себе, чи могла б гукнути «Добраніч» або знову «Дякую», або навіть «Нехай Господь усіх вас благословить». А тоді, бо ніхто й не глянув на неї, вона ступила на сходи. Посеред них був майданчик із вітражним вікном і міс Гарпер спинилася, переводячи подих. Коли вона була маленька, в них удома на сходовому майданчику було вікно з вітражним склом, яке пропускало сонячне світло й розсіювало його по сходах сотнею кольорів. Казкових кольорів, подумала міс Гарпер, пригадуючи; цікаво, чому в таких будинках більше не живуть люди. Мені самотньо, подумала міс Гарпер, а тоді: але я мушу зняти цей мокрий одяг, я і справді так застуджуся.

Сама цього не помічаючи, вона зробила поворот нагорі сходів і пішла в передню кімнату ліворуч, яка завжди була її кімнатою. Двері стояли відчинені й вона зазирнула всередину — це явно була спальня, яку здавали в оренду, — негарна, одноманітна, дешево оздоблена. Міс Гарпер увімкнула світло й стала у дверях, засмучена виглядом відклеєних шпалерам і протисненої підлоги. Що заподіяли цьому будинку? — подумала вона. — Як мені тут ночувати?

Врешті вона перетнула кімнату й поклала валізу на ліжко. Я мушу обсохнути, сказала вона собі, я мушу взяти з цього становища максимум. Ліжко стояло правильно, між двома передніми вікнами, але матрац був жорсткий і грудкуватий, і міс Гарпер злякали його кислий запах і скрипучі пружини. Я не стану про це думати, подумала міс Гарпер, це могла б бути кімната, де я спала в дитинстві. Вікна майже такі, як тоді, — два спереду, два збоку, — і двері розміщені як слід. Як ці старі будинки зводили за одним планом, подумала міс Гарпер, як їх будували, напевно, по всій країні є тисячі будинків з точно таким самим плануванням. Однак шафа стояла не з тієї сторони. Через якусь дивину в плануванні шафа була праворуч від міс Гарпер, коли вона сіла на ліжку, а мала б бути ліворуч. Дитиною вона мала велику шафу, що слугувала їй за будиночок для ігор і за схованку, але ця шафа стояла ліворуч.

Ванна кімната теж була не там, але на це вона зважала менше. Міс Гарпер сумовито подумала про гарячу купіль перед тим, як іти спати, але одного погляду на ванну вистачило, щоб її знеохотити — можна почекати, доки не дістанеться додому. Вона вимила руки й лице, й тепла вода підбадьорила її. Ще більше її підбадьорило те, що її пляшечка з одеколоном не розбилася у валізі й усередині нічого не намокло. Принаймні вона могла лягти спати у сухій нічній сорочці, хоч і в холодному ліжку.

Опинившись на холодному простирадлі, вона затремтіла, пригадуючи своє дитяче ліжко. Вона лежала в темряві з розплющеними очима, думаючи про те, де вона і як сюди потрапила: спочатку вона їхала автобусом, потім вантажівкою, а тепер лежала в темряві і ніхто не знав, де вона й що з нею буде. Вона мала лише валізу й трохи грошей у торбинці. Вона була дуже втомлена й подумала, що, можливо, таблетка снодійного, яку вона ковтнула вже давно, і досі на неї впливала. Можливо, ця таблетка снодійного впливала на всі її дії, бо ж вона покірно їхала туди, куди її везли. Зранку, сказала вона собі сонно, я покажу їм, що можу сама ухвалювати рішення.

Шум із музичного апарата внизу м’яко перетік у далеку мелодію. Це моя мама співає у вітальні, подумала міс Гарпер, а гості сидять на твердих маленьких стільчиках і слухають; батько грає на піаніно. Вона не могла розібрати, що це за пісня, але це була одна з тих, які її мама співала багато разів. Я могла б причаїтися згори на сходах і послухати, подумала вона, аж тут збагнула, що у шафі щось шарудить, тільки шафа не з того боку, праворуч, а не ліворуч. Швидше гуркоче, ніж шарудить, подумала міс Гарпер, якій хотілося послухати, як співає її матір, — так, наче трясеться щось дерев’яне. Може, мені встати з ліжка й позбутися того гуркоту, щоб послухати її спів? Чи надто мені тепло й зручно, чи надто я сонна?

Шафа стояла не з того боку, але гуркіт тривав, не надто гучний, та достатній, щоб її дратувати, й нарешті, знаючи, що не засне, доки він не припиниться, міс Гарпер звісила ноги з ліжка й сонно прокрокувала до дверцят шафи.

— Що це тут діється? — запитала вона вголос, відчиняючи дверцята. Світла було саме досить, щоб вона змогла розгледіти дерев’яну змію, яка, піднявши голову, ворушилася й торохтіла, ударяючись об інші іграшки. Міс Гарпер засміялася. — Це ж моя змія, — сказала вона вголос, — це моя стара змія, вона ожила. — Вглибині шафи вона розгледіла свого старого іграшкового клоуна, яскравого й веселого, і доки вона дивилася, наче зачарована, іграшковий клоун мляво перевалювався вперед-назад, оживаючи. А тоді міс Гарпер побачила велику красиву ляльку на маленькому стільчику, ту саму ляльку з довгими золотистими кучерями й широкими синіми очима, у святковій сукні з жорсткого серпанку. Міс Гарпер радісно підняла руки, й лялька розплющила очі й стала.

— Розабелло, — вигукнула міс Гарпер, — Розабелло, це я.

Лялька обернулася, пильно глянула на неї, всміхаючись намальованою усмішкою. Її червоні губи розтулилися, і лялька гаркнула обурено, рівний, гучний голос залунав із її гарненького ротика.

— Ідіть геть, стара пані, — сказала лялька. — Ідіть геть, стара пані, йдіть геть.

Міс Гарпер відступила назад, не відводячи погляду. Вона ляснула дверцятами шафи й сперлася на них. У неї за спиною ляльчин голос лунав і лунав. Плачучи, міс Гарпер обернулася й кинулася тікати. Мамо! — кричала вона, — мамо, мамо!

Кричучи, вона бігла, повз ліжко, у двері, до сходів. Мамо! — вигукнула вона і впала, провалюючись глибше і глибше у темряву, обертаючись, намагаючись схопитися за щось тверде, справжнє, вся в сльозах.

— Послухайте, пані, — сказав водій автобуса. — Я вам не будильник. Прокидайтеся й виходьте.

— Ти пошкодуєш, — виразно сказала міс Гарпер.

— Прокиньтеся, — відповів він. — Прокиньтеся й зійдіть з автобуса.

— Я збираюся на вас поскаржитися, — сказала міс Гарпер. Торбинка, перчатки, капелюшок, валіза.

— Я точно на вас поскаржуся, — сказала вона, мало не плачучи.

— Ви приїхали, вам тут сходити, — мовив водій.

Автобус смикнувся, рушив і міс Гарпер мало не спіткнулася, ступаючи у проливний дощ разом зі своєю валізою, під знаком із написом «Рікетс Лендінг».

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s