Мері Ловсон “Кінець дороги”

Konets-dorogy_obl_3D


1

Меган

Струан, січень 1966 року

За два тижні почала розбирати речі в своїй кімнаті. Вона до того, як поїхати з дому, Меган
поклала валізу (найбільшу, яку змогла знайти, куплену в універмазі «Гадсонз бей») на ліжко, а велику картонну коробку (отриману задурно в продуктовій
крамниці «Маршалз») — на підлогу поряд з нею. Усе, що не вміщалося у валізу, мало опинитися в коробці. Вона вирішила бути безжальною — намірялася подорожувати з небагатьма речами. Не пройшло відбір вбрання, яке вона не надягала рік чи більше, так само, як і всі туфлі, всі розпаровані шкарпетки чи білизна з дірками, яку вона берегла, щоб убирати в незначущі дні, цілком розуміючи, що всі її дні були незначущі чи, принаймні, не такі, які вимагали порядної білизни. Та ж сама доля судилась і всіляким дрібницям на дні шухляд: шпилькам, розтягнутим гумкам для волосся, схожій на намисто браслетці без половини намистин, залишкам коробочки з березової кори, прикрашеної голками дикобраза, старезним гумкам, таким схожим на висушених хробаків, що вона мусила заплющити очі, торкаючись до них, ручці з орлиним пером — подарунком від Тома з тих часів, коли він збирав орлине пір’я. Вона викинула геть пляшечку парфумів, що їй подарували близнюки на якесь Різдво. Побачивши їхню назву — «Засідка», їхній батько розсміявся — напрочуд рідкісний випадок. До парфумів приєднався огидний набір із синього гребінця та щітки для волосся (різдвяний дарунок від Корі), рожевий оксамитовий мішечок для прикрас із каблучкою з фальшивим діамантом, від якої в неї зеленів палець (різдвяний дарунок від Пітера), чорний оксамитовий обідок (від матері) та пухнастий песик-­коллі, якого вона виграла на шкільному благодійному заході, коли вже була задоросла для таких речей. Власне, вона збиралася позбутися великої частини свого дитинства. Що минуло, того не повернеш. До валізи, разом з презентабельною білизною, потрапили сорочки, светри, спідниці (літні й зимові), джинси, дві літні сукні, які їй іще подобалися, одна пристойна піжама, двокольорові шкіряні туфлі та одна і єдина пара елегантних туфель (білих, з маленькими підборами), куплених з нагоди випуску зі школи й після того взуваних тільки раз, півроку тому, коли Патрік повіз її на вечерю у Нью-­Ліскерд, зробивши такий подарунок на день народження.
Вона взує зимові чоботи, і тим краще, бо інакше вони зайняли б половину валізи.
А ще у валізі опинився мініатюрний дорожній набір для шиття (подарунок на дванадцятиріччя від її матері, який тоді здався Меган зовсім безглуздим, бо вона ніколи нікуди не їздила, але тепер, через дев’ять років, проведених на дні шухляди, може стати в пригоді), грілка (вона без грілки не може заснути), фотографія всієї сім’ї, або ж у тому складі, в якому вона була на той час, знята мандрівним фокусником, який дістався довгою й курною дорогою в Струан якогось літнього дня у старезному перегрітому паккарді ­катафалку. Меган не мала уявлення, звідки він приїхав і куди поїхав, але пам’ятала той вечір, коли він прибув до міста. Він улаштував виставу в церковній залі, на яку прийшов кожнісінький мешканець Струана, навіть її батько, який ніколи нікуди не ходив. Вона пам’ятала, як фокусник вийшов на сцену — високий і худий, убраний в елегантний фрак і циліндр, нізвідки діставав фонтани яскравих шарфиків, так, що вони ширяли в повітрі, наче пташки. Він крутив обручами, пропускаючи їх один через одного неможливими способами, і танцював із палицею під мелодію «Так! Бананів у нас немає», що грала на старезному грамофоні, позиченому зі школи. Наступного дня ілюзіоніст облаштував саморобну фотостудію в кутку зали, повісивши замість тла для фотографій простирало з зображенням якогось венеційського каналу, і зробив знімки всім охочим, що означало взагалі мало не всім — великому шумному натовпові фермерів, шахтарів, працівників тартака, вчителів, власників крамниць і навіть кількох лісорубів із табору, що стояв при верхів’ї річки. Всі вони вбрались у найкращий недільний одяг і всі хотіли фотографію себе та своїх сімей, якщо їх мали,— якесь свідчення їхнього існування, щось, що прив’язало б їх до цього місця та цього часу: Струан, Північне Онтаріо, через Венецію, близько (Меган роздивилася фото й вирішила, що їй на ньому десь десять, а значить, це було одинадцять років тому) 1954 року. Батько Меган ще раз прийшов і, на превеликий подив, зголосився зробити фотографію з сім’єю, тож на ній були зображені вони всі: батько й мати стоять позаду (батько з нетерплячим виглядом, мама — зі стривоженим, подумала Меган, так, наче намагається згадати, чи нічого не залишила на плиті). Її мама тримає Генрі, якому на той час було кілька місяців. Попереду них, виставлені за зростом (що на той час означало й за віком) — Том, Меган та близнюки, Дональд і Ґері.
Генрі, малюк, народився з отвором у серці й помер через півроку після того, як зроблено це фото. Пітер, Корі й Áдам ще не народилися. Перш ніж з’явився Адам, у її матері народилася одна мертва дитина й сталося два викидні, тож він був найменший, на вісім років молодший за Корі. Окрім як поцупити це сімейне фото, Меган перебрала коробку з-­під взуття, повну інших старих фотографій, переважно зроблених Томом на «бокс брауні», і знайшла ту, на якій Пітер із Корі граються на пляжі, й ще одну, з кількамісячним Адамом. На дні коробки лежав знімок із нею та Томом на гілках дерева, і вона взяла його також. Вона не могла пригадати, щоб коли-­небудь вилізала на дерево, й не мала уявлення, хто зробив це фото (з усієї сім’ї лише Том цікавився фотографуванням), але воно їй подобалося, тож вона його забрала.
Провини за те, що вкрала фотографії, Меган не відчувала — більше ніхто з усієї родини ніколи їх не переглядав, тож вона була певна, що нікому їх не бракуватиме. Вона поклала знімки в конверт і запхнула під решту речей, так що він лежатиме на самому дні. А тоді спробувала закрити валізу і не змогла. Вона витягла два светри, дві спідниці й елегантні білі туфлі, натиснула на кришку, подужала нові блискучі застібки й виявила, що не в змозі навіть підняти його з ліжка. Тож виклала з нього все, провела ще один відбір і тоді, нарешті, закінчила пакування. Вона відступила назад й оглянула кімнату. Нічого не лишилося. Ні ляльок, над якими можна було б заглибитися в спогади, навіть якби вона таке любила; зі стількома малюками в сім’ї останнє, що їй було потрібно, це лялька. Відповідно ніяких лялькових будиночків чи мініатюрних чайних сервізів; «доньки­-матері» втрачають свою привабливість, якщо щодня гратися в них по-­справжньому. Порожні підвіконня й стіни, порожній вузький дерев’яний письмовий стіл. Не лишилося нічого; її це дуже тішило.
Кімната дістанеться Адамові, вирішила вона. Так він більше не будитиме Пітера й Корі, а вони не будитимуть його. А коли приїжджатиме в гості, то спатиме тут із ним. Картонну коробку, повну непотребу, заховала в гаражі; вона пізніше все перебере, добротний одяг віддасть на благодійність, а решту викине в смітник. Вміст валізи повернувся, акуратно складений, у коробки та шухляди чекати дня від’їзду. Саму валізу вона поставила під сходи. Що ще? — подумала Меган, перебираючи в уяві список. Вона вже попросила місіс Джарвіс, яка приходить по понеділках допомагати з пранням і прибиранням, приходити також і по четвергах, почавши через два тижні. Зробила для дому запаси всього необхідного: консервованої їжі, туалетного паперу, прального порошку. Вона застелить свіжі постелі й влаштує прання в понеділок перед від’їздом. Оце й усе, подумала вона. Все, що залишилося,— це сказати своїй сім’ї та Патрікові, що нарешті — нарешті! — після стількох років невдалих спроб, таки поїде з дому.
Почала вона з матері, бо ця розмова мала бути найважча. Друга за нею — з Патріком, але з ним вона побачиться аж у суботу.
— Їдеш? — перепитала її мати зі здивованим виглядом. Можна подумати, раніше ніхто з дому не їхав, попри те, що Том не жив із ними понад два роки. Певна річ, знічено подумала Меган, Том же хлопець. Ніхто й оком не змигне, коли хлопець кидає дім. Швидше навпаки, це був привід для радості.
— Мені двадцять один, мамо.— Вона припорошила стільницю борошном і почала місити шмат здобного тіста завбільшки й завважки як гарматне ядро. Стояв пізній полудень і вони були на кухні самі, готували вечерю.— Час мені поїхати з дому.
— Звідки ти взяла, що раз тобі двадцять один, то ти маєш поїхати з дому?
Її мати чистила картоплю, але тепер припинила і, тримаючи руки в раковині, пильно дивилася на Меган.
Меган розділила ядро з тіста надвоє, трохи помісила обидві половини, одну відклала вбік, а другу стала розкачувати швидкими рухами. Між її брів з’явилася невеличка зморшка. Вона знала, що так буде. Сама винна, подумала вона. Треба було поїхати ще кілька років тому.
— Я казала тобі, що поїду, мамо. Коли ти носила Адама, я сказала, що почекаю, доки він народиться й усе облаштується, а тоді поїду. Пам’ятаєш? — Вона вдивлялася в материне обличчя, шукаючи натяку на те, що та пригадувала їхню розмову. І не побачила. Останнім часом Меган почала замислюватися, чи її мати раптом не впадає у старечий маразм, але, напевно, це не так — їй лише сорок п’ять. Швидше, вона просто викинула цю розмову з голови. Їй завжди добре вдавалося не чути того, чого вона чути не хотіла; напевно, забудькуватість — це просто продовження цього вміння.
— Це було півтора року тому,— сказала Меган, перекидаючи шмат тіста другим боком і знову його розкачуючи.— Я мала все відкласти, бо після народження Адама ти нездужала. А тоді Адам захворів на коклюш, тож я знову все відклала. А тоді Пітер та Корі підхопили грип. А тоді загрипувала ти…
Мати дивилася на неї неуважним, спрямованим усередину поглядом, як наче подумки перебирала запилені архіви десь у підвалі свого мозку.
— Тепер усі здорові,— твердо вела своє Меган.— Том поїхав, скоро поїдуть і близнюки, й Адам — дуже спокійна дитина.
Вона могла б додати, що також випадково дізналася, що він буде останньою дитиною, бо після Адамового народження підслухала, як її батька про це повідомив лікар Крістоферсон. Вона йшла сходами вниз, несучи купу брудної білизни, і почула, як лікар, що був у вітальні з її батьком, сказав: «Ця дитина має бути остання, Едварде».
Меган зупинилася на сходах, тримаючи повні руки брудних простирал. Її батько пробурмотів щось, чого вона не розчула, здавленим від сорому голосом. Лікар продовжив: «Може й так, Едварде. Може, це вона так хоче. Але й ви щодо цього маєте право голосу, тож заради решти ваших дітей — заради вас усіх — цьому має бути покладено край. Вона виснажена».
Нарешті! — подумала Меган. Нарешті! На її думку, те, що їхні батьки й далі народжували дітей, було просто безглуздо. Вони ж навіть не католики. Тепер вона глянула на матір, щоб перевірити, чи та слухає.
— Тож тепер — найкращий момент для мого від’їзду,— сказала вона.— Час мені почати своє власне життя.
Вона наперед спланувала сказати це останнє речення, але в її уяві воно звучало не так банально.
На обличчі матері відбився смуток.
— Меган, ну що за дурниці! «Почати своє власне життя!». Як наче тобі тут життя не було! — Раптом вона повернулася обличчям до доньки, тримаючи в одній руці ніж, а в другій — напівочищену картоплину. Вода стікала її руками до ліктів і скрапувала на підлогу.— Тільки не кажи, що виходиш заміж за Патріка Макартура,— сказала вона. Вигляд у неї був зляканий.
— Макдональда,— відказала Меган.— Ні, матінко (вона називала свою матір «матінкою», коли та її дратувала), я не виходжу заміж за Патріка Макдональда. Я ні за кого не виходжу заміж. Я переїжджаю в Торонто. Ти закрапуєш підлогу водою. Кухонні двері відчинилися й усередину зазирнув десятирічний Пітер, зиркаючи ліворуч і праворуч, шукаючи чогось їстівного, хоч чогось.
— Геть,— сказала Меган, указуючи білим від борошна пальцем на двері.
Пітер ухопився за живіт і скривив зболену гримасу.
— Геть! — повторила Меган, цього разу гучніше, й він зник.
— Місіс Джарвіс приходитиме не тільки по понеділках, а й по четвергах, щоб допомогти з прибиранням,— продовжила вона,— а я, перш ніж поїхати, всього накуплю.
— Але ж ти не сказала мені, чому їдеш! Ось чого я не можу збагнути.— В її голосі чулося тремтіння.
Меган придушила в серці порив жалю. Мені байдуже, подумала вона. Мені байдуже, я не піддамся. Я їду. Та й, хай там як, а їй це піде на користь. Їй треба знову взяти на себе відповідальність. Вона забагато на мене покладалася.
— Я поїду аж за два тижні,— сказала вона, намагаючись надати своєму голосові правильної суміші твердості й заспокоєння.— І приїжджатиму в гості. Це ж лише Торонто, не забувай.— У будь-якому разі спочатку, додала вона подумки.
— Я не розумію тебе, Меган,— сказала мати.— Минуло стільки років, а тепер ти раптом, ні з сього ні з того заявляєш, що їдеш з дому. Чесно й відверто кажучи, я тебе не розумію.
— Я знаю,— відповіла Меган, тепер, коли розмову скінчено, лагіднішим голосом.— Ти ніколи мене й не розуміла.— Вона подумала, яка її мама й досі вродлива — навіть зараз, коли засмучена. Її обличчя було кругле й гладеньке, як у дитини.
Наступний — батько. З ним буде легше, подумала Меган, хай навіть тому, що він так сильно не перейматиметься. Попри це, розмови з батьком завжди її нервували. Щоразу, як постукаєш до його кабінету, в нього такий вираз обличчя, наче його відірвали від украй важливого заняття.
— Їдеш? — перепитав він, пильно дивлячись на неї з-­за письмового столу, до якого з одного боку тулився ще один довгий стіл, завалений книжками, а з другого стояла невеличка книжкова шафа, тож батько був оточений з трьох сторін. Наче у фортеці, подумала Меган. У фортеці з книжок. Захищений від нас.
— Їдеш з дому? Чи й узагалі зі Струана?
— І те, й те,— відказала Меган.— Для початку в Торонто. А тоді, коли назбираю досить грошей, мені хотілося б поїхати в Англію.
— В Англію? — Він помітно здивувався, що порадувало Меган.— Чому саме в Англію?
— У мене там є подруга. Кора Меннінг. Пам’ятаєш містера Меннінга, аптекаря? Вони переїхали до Англії кілька років тому. Кора тепер працює в Лондоні. Вона винаймає будинок разом із друзями. Я могла б пожити в неї, вона мене запросила. І мені хотілося б побачити Англію.
— Зрозуміло,— відказав батько. Він виглянув у вікно. Меган чекала. Вона подумала, що, напевно, ще ніколи так довго з батьком не розмовляла. Загалом вони задовольнялися одним реченням від кожного. Серед усіх своїх дітей він помічав лише Тома, але навіть йому не приділяв багато уваги.
— Ти вже знайшла роботу в Торонто? — запитав він нарешті.
— Ні,— відповіла Меган.— Але я назбирала достатньо грошей, щоб вистачило на кілька тижнів. Я певна, що за цей час щось та знайду.
— Зрозуміло,— сказав він знову.— Виходить, ти це вже давно планувала.
З його вуст це прозвучало наче про пограбування банку, подумала Меган, або про умисне вбивство. Вона не дозволить йому примусити її почуватися винною; вона вже напочувалася так задосить.
— Так,— відказала вона різко.— Мені двадцять один і я думаю, що час мені почати своє власне життя. (Тепер ці слова прозвучали не так погано.) Я домовилася, щоб місіс Джарвіс приходила двічі на тиждень допомагати мамі.
Батько на мить якось дивно на неї подивився, наче ніколи раніше її не помічав і запитував себе, хто вона така. А тоді став дивитись у вікно так довго, що Меган подумала, чи не скінчено часом їхню розмову й чи не варто їй просто піти з кімнати. Але врешті він знову перевів погляд на неї.
— Яку саме роботу ти очікуєш знайти в Торонто?
— Не знаю,— мовила Меган.— Будь-­яку. Офіціанткою. Якусь та знайду.
Її батько замислено кивнув.
— І скільки, на твою думку, тобі треба буде часу, щоб відкласти досить грошей на подорож до Англії?
Дивно було не те, що він говорив із нею, як керівник банку, подумала Меган, враховуючи, що він ним і є. Що було дивно — власне, дивовижно — він зацікавився її планами аж так сильно, що ставив питання. На нього це було взагалі не схоже.
— Навіть не знаю,— відповіла вона чесно.— Напевно, досить довго.
Її батько взяв до рук ручку, зняв ковпачок, знову його надягнув і поклав ручку на стіл.
— Твоя правда, досить довго,— сказав він, усе ще не відводячи погляду від ручки.— Власне, дуже довго. По-­перше, ти платитимеш за житло, а в Торонто воно буде дуже дороге. І матимеш багато інших витрат на життя. Я так собі думаю, що тобі буде важко відкладати хоч якісь гроші досить довгий час. Можливо, навіть кілька років.
Меган розтулила рота, наміряючись сказати, що це не страшно, їй байдуже, скільки знадобиться часу, що насправді поїхати до Англії для неї було не так важливо, важливо було поїхати з дому, жити своїм життям. Але її батько підвів погляд, і щось у виразі його обличчя примусило її завмерти.
— Якщо ти хочеш поїхати до Англії й маєш там подругу, то їхати варто зараз,— сказав він.— Такі речі — можливості — мають звичку вислизати. Я дам тобі грошей на квиток і ще трохи, щоб протриматися, доки не знайдеш там роботу. Здається, є така домовленість, що громадяни держав Співдружності можуть якийсь час працювати у Великій Британії. Тобі, певна річ, знадобиться паспорт. Я так собі думаю, в тебе його немає?
Меган пильно на нього дивилася. Вона не так здивувалася б, якби він виліз на стіл і станцював джигу.
— В тебе є паспорт? — перепитав її батько.
— Так,— тихо відповіла Меган.
На його обличчі знову відбилося здивування, але Меган була надто збентежена, щоб цим утішитися.
— Здається, ти організована людина,— сказав її батько.— Значить, усе вирішено.— Він усміхнувся Меган так, як, на її думку, всміхався клієнтам банку по закінченні розмови.
У дверях вона обернулася й сказала:
— Дуже тобі дякую.
Її батько знову дивився у вікно, але повернув голову й глянув на неї.
— Я думаю, ти це заслужила,— відповів він, і цей його коментар перевершив усі попередні, означаючи, що він таки її помічав.
Меган вийшла, зачинила двері кабінету і якийсь час постояла в коридорі, думаючи не про Англію чи навіть переїзд із дому, а про те, як сумно, що вона все своє життя не знала цього дивного чоловіка, свого батька, і тепер уже не знатиме.
Вона зателефонувала Томові, щоб поділитися новинами. Він мешкав у гуртожитку Торонтського університету, тож це був міжміський дзвінок, але вона вирішила, що не шкода й витратитися, щоб почути здивування в його голосі. Вона спланувала все так, щоб зателефонувати о шостій вечора, вважаючи, що на той час він уже прийде додому з занять, але ще не піде гуляти з друзями, і вгадала.
— До Англії! — сказав він.— До Англії! Повірити не можу, коли це сталося?
Він переконував її поїхати з дому й передбачав, що їй це не вдасться ще багато років. «Ти старієш, Мег,— казав він, хитаючи головою. Він був лише на рік старший за неї, але поводився з нею як з маленькою, чим доводив її до сказу.— Ти не раз казала, що колись поїдеш, але й досі тут. На скільки ти хочеш закластися, що житимеш тут і в тридцять?».
Тепер вона відповіла недбало:
— Я готувала цей план якийсь час. На думку батька, це хороша ідея. Він заплатить за квиток.
— Він що? — перепитав Том.— Він що? Ти з нього витягнула гроші?
А тоді додав серйозним голосом:
— Це просто чудово, Мег. Мої вітання! Я й подумати не міг, що ти наважишся.
Ох, ну як же солодко було почути цей останній коментар.
Решту хлопців вона повідомила за вечерею. Покликала їх на кілька хвилин раніше, доки мати все ще була в кухні, готувала підливку. Батько вечеряв у себе в кабінеті після того, як вони всі розходилися. Меган запропонувала таку домовленість кілька років тому, й усі полегшено зітхнули.
Хлопці прийшли швидко; в їхньому домі діяло таке правило — теж авторства Меган — за яким кожен, хто не сидів на своєму місці за п’ять хвилин після того, як його погукали, залишався голодний. Ніяких вибачень. Правило виявилося дуже ефективним. Коли вона його тільки впровадила, Том назвав її диктатором, на що Меган відповіла: «Цілком згодна».
Вони прийшли, човгаючи ногами, по двоє — наче звірі до ковчега, подумала Меган, тільки от вони однієї статі й далеко не такі милі. Сімнадцятирічні Дональд і Ґері, десятирічний Пітер і дев’ятирічний Корі. Останні двоє гризлися як завжди.
— Я до нього не торкався,— сказав Пітер.
— А от і ні,— відповів Корі.— Я бачив.
— Не міг ти мене бачити, свиня, бо я до нього не торкався.
— Якщо ви не замовкнете, я повідриваю вам голови,— сказав Дональд. Він сів і підсунув свого стільця ближче до столу.
— Ану всі посідали,— сказала Меган, усаджуючи Адама на його дитячий високий стільчик.— Я маю вам дещо сказати.— Вона міцно зав’язала Адамів слинявчик у нього на шиї й підтягнула стільчика до столу. Порожній Томів стілець і досі стояв на місці, займаючи цінний простір. Меган хотілося приставити його до стіни, але мати наполягала, щоб він стояв де був, наче за столом із ними сидів привид.
— Ти кажеш, що я брехун? — запитав Пітер у Корі.
— Так, кажу. Злодій, злодій!
Дональд злегка підвівся й потягнувся до Корі, наміряючись схопити його за руки, але той вивернувся від нього. Меган взяла ложку й застережно постукала нею по столу. Вони всі підвели на неї очі.
— Я маю вам дещо сказати,— повторила вона. Пітер знову зиркнув на Корі.
— Недоумок! — сказав він.
Меган обійшла стіл і вдарила його ложкою по голові.
— Ай! — розгнівано завищав Пітер, тручи голову.— Меган! Це ж боляче!
— Зосередься!
Дональд підняв руку.
— Що таке? — гаркнула Меган.
— Мені дуже, дуже шкода перебивати,— сказав Дональд ліниво,— але я подумав, може, ти маєш знати, що малий задихається.
— Нічого подібного,— сказав Ґері.— Він просто сере.
— Коли він сере, то стає не синій, а червоний.
— Будь ласка, не вживайте таких слів за столом,— автоматично сказала Меган. Вона глянула на Адама. Він важко дихав, смикав слинявчик і справді трохи посинів. Вона розв’язала його, зав’язала вільніше й погладила малого по спині. Той кілька разів
глибоко вдихнув, коротко скрикнув і запхнув до рота великого пальця. Меган схвально знову його погладила — стоїчна маленька душа. Серед них усіх вона сумуватиме тільки за ним.
— А тепер слухайте сюди,— вела далі вона.— Через два тижні я поїду з дому.
— Чудово! — сказав Пітер.
— Які прекрасні, чудесні новини! — мовив Ґері.
— Справді? — запитав Дональд.— Що, назавжди?
— Так,— відповіла Меган.— Назавжди. І це вплине на вас усіх. У вас буде більше роботи по дому.
— Можна нам уже їсти? — запитав Корі.
— Ти почув, що я сказала? — вимогливо запитала Меган.— Ви маєте допомагати мамі. Вона не впорається без вашої допомоги. Ви всі це почули?
— Так,— сказав Дональд.— Ми ж не глухі, ми всі це почули.
— Добре. Я склала перелік робіт по дому для кожного з вас, я почеплю їх на стіну біля холодильника. Перш ніж поїхати, я з кожним із вас такий перелік перегляну. Ці завдання треба виконувати, не чекаючи, доки попросять. Зрозуміло? Не чекаючи, доки попросять. Я регулярно питатиму маму.— Як робити це з Англії, вона ще не знала, але в будь-якому разі вона й не сподівалася, що вони послухаються. Просто ці слова треба було сказати.
— Гаразд,— сказав Ґері.— Добре. Тепер можна нам їсти? Я ще маю зробити домашню.
— Корі? — сказала Меган.— Пітере?
— Добре! Добре! Добре! Можна. Нам. Уже. Їсти?
Жоден із них не запитав, куди вона поїде. Як же ж ви мені збіса набридли, подумала вона. Просто в печінках сидите.
Патрікові вона сказала в суботу ввечері за кавою в «Гарперзі». Вони завжди ходили в «Гарперз» у суботу ввечері, як і кожен мешканець міста віком до тридцяти років. Крім як у «Гарперз», піти можна було тільки в «Бенів бар», по суботах завжди повний п’яних лісорубів. Улітку ще був пляж, але тепер стояв лютий, надворі було мінус двадцять шість
і вдихнути повітря було важко. А в «Гарперзі» — так спекотно, що всі роздягнулися до футболок, але сніг, що налипнув на чоботи відвідувачів, відмовлявся розтавати. Купи курток, шапок та шарфів заледве трималися на гачках і лежали запхані на краї лавок.
Хвилину чи дві після того, як Меган зробила оголошення, Патрік мовчав. Він розглядав меню, надруковане на паперовому настільному килимку, що лежав перед ним, наче хто­небудь колись замовляв ще щось, крім чізбургера з картоплею фрі.
Нарешті він підвів погляд і сказав:
— Меган, ти вийдеш за мене?
— Патріку, годі,— відповіла Меган.
Він узяв ложку й став розмішувати каву. Він схилив голову набік — як завжди, коли бував у поганому гуморі. Не те щоб це траплялося часто, визнала Меган. Він був дуже врівноважений чоловік.
— Я завжди казала, що колись та поїду,— мовила вона, почуваючись навіть гірше, ніж очікувала.— Завжди.
— Але ж не до Англії. Чому, заради Бога, до Англії?
— Мені завжди хотілося там побувати,— сказала вона, обманюючи, але поїхати туди тільки тому, що батько заплатить за квиток і що там живе подруга,
навіть їй не здавалося достатньо вагомою причиною.
Патрік і далі розмішував свою каву.
— Надовго?
— Не знаю. Напевно, надовго. В мене квиток із відкритою датою.
— Скільки це — надовго? На кілька тижнів? Місяців? Років?
— Я не знаю.
На якийсь час настала мовчанка.
— Патріку, я за все своє життя ніде не бувала, — сказала Меган.— Я ніколи не бачила міста. Жодного міста. Мені хочеться щось побачити. Щось зробити. Я ніколи нічого не робила. Я ніколи ніде не бувала.
Патрік знизав плечима.
— Я теж. Ну, хіба що в коледжі в Садбері.
— Хіба тобі не хочеться? — запитала Меган.— Хіба тобі не хочеться щось іще побачити? Інші місця? — А тоді затамувала віддих, боячись, що він подумає, ніби вона просить його поїхати з нею.
— Певна річ, колись,— сказав він, і вона видихнула.— Наразі дечого я хочу більше.— Він знічено до неї всміхнувся.— Куди більше.
— Так, але що ж,— відказала Меган.
Знову запала мовчанка.
— Англія збіса далеко, Мег.
— Я знаю.
Скільки всього залишилося несказаним, та, попри це все, було ясно як день те, що Патрік кохав її, а вона його — ні, принаймні не так сильно, як він. Це розуміння викликало в неї почуття провини, що її розсердило, бо вона його ніколи не заохочувала, ніколи не вдавала, ніби почувала більше, ніж насправді. Може, ми просто на різних життєвих сходинках, подумала вона. Він старший, він закінчив коледж, він готовий зажити сімейним життям. Я все життя так жила. Я не жила ніяким іншим життям, окрім як сімейним.
— Коли ти від’їжджаєш? — запитав Патрік.
— За два тижні, в четвер.
За два тижні, в четвер!
— Я сьогодні купила квиток. Було місце на дешевому перельоті.
Знову мовчанка.
— Я відвезу тебе в аеропорт,— нарешті сказав
Патрік.
— Це дуже люб’язно з твого боку, але їхати задалеко. Справді. Це було б нерозважливо. Я доїду потягом до Торонто, а звідти пересяду на автобус абощо до аеропорту. Там точно ходить повно автобусів.
— Я відвезу тебе в аеропорт,— повторив Патрік.— Візьму на роботі вихідний.— Він поклав ложку й узяв до рук горнятко з кавою.
Оце й усе. Залишається тільки поїхати.

2
Едвард
Струан, січень 1969 року
Сьогодні я чув батьків нічного кошмару. голос. Наче відлуння.
Я кричав на Пітера й Корі — досить звична ситуація. Надто часто на них кричу, я знаю. Коли їх немає поруч, я думаю: «Відтепер я змінюся, буду кращим батьком», а за десять хвилин після їхньої появи знову на них кричу. Але оце вперше я впізнав його голос, його лють, які лилися з мого власного рота.
Не те щоб я лютував без причини. Їхню поведінку неможливо витримувати; це як гудіння бормашини. Постійний шум, безперервне волання й гуркіт — неможливо ні на чому зосередитися. Яскравий приклад — сьогодні по обіді. Я цілий тиждень чекав можливості переглянути книжки про Рим, які Бетті Перрі дістала для мене з центральної
бібліотеки в Торонто. Вона заради мене скористалася своїми зв’язками. Здається, сказала, що я проводжу дослідження. Перебільшення, звісно. Та їй подовжили термін користування книжками з трьох тижнів до шести. Але сьогодні субота, а це означає, що вже цілий тиждень минув, а я лише й зміг, що погортати кілька сторінок. Що засмучує навіть більше, ніж завжди, бо всі ці три книжки здаються ґрунтовними й добре написаними.
Рим — це мій предмет вивчення цієї зими. За попередні п’ять зим я вивчив Париж, Лондон, Каїр, Ленінград та Стамбул. Я вивчаю одне місто або одну культуру на рік. Напевно, це можна назвати стратегією виживання; зими в цій місцевості пережити непросто. Моє життя пережити непросто, як на те пішлося.
Отож сьогодні по обіді, щоб зробити собі подарунок на день народження — відсьогодні я топчу ряст сорок восьмий рік (про що всі, певна річ, забули) — я вирішив скористатися тією обставиною, що Пітер та Корі, поза всяким сумнівом, найшумніші члени цієї сім’ї, начебто пішли з дому, а тому проігнорувати стос паперів, які я взяв додому з банку, і провести ціле пообіддя в Римі. Якби сталося диво, якби з антикварної чорнильниці на моєму робочому столі з’явився джин і сказав, що я можу відвідати якесь одне з найвеличніших міст світу, я вибрав би Рим. Якось я туди мало не потрапив, але натомість дістав собі в ногу кілька шматків шрапнелі. На фотографіях у нього такий вигляд, наче дві тисячі років історії просто розсипані вулицями. Є фотографія Колізею, наприклад, навколо якого мчать автівки. Колізей — тодішній Колізей, справжня будівля, а не копія — посеред дороги. Просто дивовижно. А ще є Пантеон, збудований 27 р. н. е.
Марком Агріппою, зятем Октавіана Августа. Судячи з усього, його баня — це найбільше кам’яне склепіння за всю історію людства. За найточнішими моїми вимірами — в усіх книжках застосовується метрична система вимірів, тож я мушу їх конвертувати, щоб по­справжньому уявити розміри — він сягає 142 футів заввишки й у діаметрі. Якщо стати просто під ним (а це ще можна зробити, він майже неушкоджений), то крізь тридцятифутовий отвір у верхівці на тебе литиметься світло. Напевно, тоді здається, що дивишся просто в рай. Яке бачення, який геній — задумати таку баню!
У жодній із цих книжок немає фотографії самої бані, тож я саме сидів за своїм письмовим столом, дивлячись на снігопад — у нас сьогодні знову чималенька завірюха — як зачарований, намагаючись уявити цей неозорий, неймовірний простір, коли хлопці сповістили про свій прихід, грюкнувши вхідними дверима. Це здається дрібницею, якщо просто сказати — вони грюкнули дверима. Можливо, один раз грюкнути дверима — це й справді дрібниця. Але це сталося не раз. Якщо вони грюкають дверима щоразу, коли заходять або виходять, або ж якщо це робить не один син, а вони всі, то ефект наростає. Хай там як, я щосили старався їх ігнорувати. Сказав собі, що в мене нині день народження і я не збираюся дозволити його зіпсувати, й спробував повернутися думками до Риму. Але хлопці сварилися увесь час, доки йшли через вітальню й на кухню. Я намагався не слухати. Хвилину чи дві звідти лунало гупання, потім на якусь мить настала тиша, після чого Корі — тут, у своєму кабінеті, за зачиненими
дверима, я чув кожне слово — сказав: «Та тут немає нічого їстівного. Навіть хліба немає». Його кроки залунали коридором, він підійшов до сходів, а тоді, замість піднятися, заволав: «Мамо! Я не можу знайти хліб! У нас є хліб?». На той момент я вже кинув прикидатися, ніби здатен їх ігнорувати. Я сидів, силкуючись стримати лють, яка наростала всередині. Я ледь почув голос Емілі, яка щось відповіла згори — з усіх членів цієї сім’ї тільки вона має тихий голос — і Корі відповів криком: «Що? Я не почув!». А тоді Пітер, який усе ще був на кухні, гукнув: «Припини кричати, дурко! Ти розбудиш малого!» Й одразу ж залунав плач немовляти. І раптом я аж скипів від люті. Я вже давно не пам’ятаю себе таким злим. Не знаю, чим це пояснити. Напевно, поєднанням того, що мені виповнилося сорок сім, а у мене в домі тижневе немовля. Мені буде мало не сімдесят, коли цей тягар упаде з моїх плечей. На той час я проживу — залишу за плечима — середню тривалість людського життя. Якби тридцять років тому хтось сказав, що мене спіткає така доля, я просто не повірив би. Це немовля — дев’яте, восьмеро з яких вижили — навіть не мало б з’явитися на світ. Джон Крістоферсон чітко про це попередив — після народження Адама Емілі не можна було мати дітей. Але вона наполягла, а це єдине, в чому я не можу їй відмовити; їй це відомо, й мені це відомо. Тож, може, саме це розпалило мою лють. Я не знаю. Хай там через що, а я піднявся зі стільця, підійшов до дверей, відчинив їх і загорлав на них, заревів на них: «Ану тихо! Скільки разів вам треба повторити?!».
І почув батьків голос. Точнісінько, як у нього. Його лють. А тоді побачив, як усі ми скулюємося. Мені стало гидко. Гидко від думки, що я хоч чимось можу бути на нього схожий. Я не такий, як він. Немає чого й порівнювати. Він любив роздавати нам стусани — усім, навіть матері. Я ніколи нікого з них і пальцем не торкнувся.
Навіть не пригрожував. За двадцять п’ять років — жодного разу.
Але більше мені не можна так на них кричати.

 

Замовити можна тут: https://fabulabook.com/product/kinets-dorogy/

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s