Мері Ловсон. “Дім на березі озера”

FB677048Y_Crow-Lake_cover_3D.jpg

4

Тітка Енні приїхала через два дні після похорону. Вам варто знати про тітку Енні, вона зіграла роль у тому, що сталося. вона була найстарша сестра мого батька, достойна спадкоємиця прабабусі Моррісон, багато в чому їй рівня. того разу
вона вперше покинула Ґаспе, і хоч Люк та Метт бачилися з нею, коли наші батьки якось взяли їх з собою під час подорожі «додому» — вони були ще малі — ми з Бо жодного разу її не бачили. Вона була набагато старша за батька, низенька, а він був високий, товста, а він був худий, і мала такий зад, який я рада не успадкувати, але щось у них було спільне, й вона відразу здалась мені добре знайомою. вона була незаміжня. Мати мого батька померла декількома роками раніше, незадовго після прабабусі, власне, відтоді тітка Енні вела господарство, піклуючись про свого батька й братів. Я думаю, що родина просто могла вирішити відправити її, бо вважала цю роботу жіночою, а що вона не мала дітей, то без неї найлегше було обійтися, хоч, підозрюю, була ще й суттєвіша причина. Новини,
які вона мала привезти — плани, що приготувала для нас родина,— були болючі, тому, думаю, добровольців багато не знайшлося.
— Мені шкода, що я так пізно приїхала,— сказала вона, коли отець Мітчел познайомив її з нами: від часу аварії ми не мали автомобіля, і йому довелося забирати її зі станції,— просто ця країна така велика! У вас є вбиральня? Я думаю, що є. Кейт, ти страшенно схожа на свою матір, як тобі пощастило! А це Бо. Привіт, Бо.

Бо розглядала її з-під лоба, сидячи в Люка на руках. Тітка Енні здавалась незворушною. Вона зняла капелюшка, маленького, круглого й брунатного, що аж ніяк її не прикрашав, і почала роззиратися навкруги, куди б його покласти. Всюди панував безлад, але, здавалось, вона його не помічала. Вона поклала капелюшка на буфет, поряд з тарілкою із білим мутним півмісяцем жиру, що лишився після шинки. Потім спушила і пригладила волосся.
— Я схожа на опудало? Почуваюся опудалом. Що поробиш. Покажіть мені вбиральню, а тоді я зможу почати. Думаю, роботи тут багато.
Її голос був бадьорий і діловий, ніби вона приїхала лише на гостину, а наших батьків просто не було в кімнаті на той момент. Але таке її поводження здавалось правильним. Такими були б і наші батьки. Я вирішила, що вона мені подобається. Я не розуміла, чому Люк з Меттом мали такий стривожений вигляд.
— Ось і я,— сказала вона через кілька хвилин, виходячи з ванної.— Що тепер? котра година? Четверта. Це добре. Нам усім потрібно познайомитись одне з одним, але я сподіваюся, що це станеться само собою. Що, як я думаю, ми маємо зробити зараз, так це владнати з нагальним — їжею, прибиранням, миттям, такими речами. Отець Мітчел сказав, що ви чудово справляєтесь, але має бути щось… Вона змовкла. Певно, щось у виразах облич Люка і Метта збило її з пантелику, бо речення вона так і не закінчила. Натомість, трохи менш бадьоро і трохи ніжніше, сказала:
— Я знаю, що є речі, які нам треба обговорити, але думаю, варто їх відкласти на день чи два, правда? Треба буде переглянути папери вашого батька й поговорити з юристом і банком. Тоді ми будемо знати, яка у нас ситуація. До того часу немає сенсу щось обговорювати. Ви не проти?

Вони кивнули, й обидва раптом ніби розслабилися, наче затамовували віддих, а зараз могли його випустити. Отож, у нас було декілька днів, які, думаю, можна
назвати «медовим місяцем», упродовж яких тітка Енні відновлювала порядок, тим самим даючи Меттові й Люкові можливість звести дух. Прання було найбільшою проблемою, отож вона почала з нього, тоді дала лад у будинку й обережно позбулась одягу наших батьків, розібралася з листами, що залишалися без відповіді, і з неоплаченими рахунками. Вона багато встигала, була тактовна і не вимагала від нас прихильності. Я певна, що за інших обставин ми б її полюбили.
У четвер, майже через два тижні після аварії, тітка Енні й Люк поїхали до міста, щоб зустрітися з батьковим юристом і зайти в банк. Їх відвіз отець Мітчел, а Метт залишився вдома зі мною і Бо.
Коли вони поїхали, ми спустились до озера. Мені було цікаво, чи Метт запропонує поплавати, але натомість, простоявши декілька хвилин, спостерігаючи за Бо, що тупотіла на краєчку води, Метт раптом сказав:
— Чому б нам не повернутися до ставків?
— А як же Бо? — відповіла я.
— Вона теж піде. Час нам її навчати.
— Вона впаде,— занепокоїлась я. На відміну від озера, ставки мали круті береги. Тепер за кожним поворотом я бачила небезпеку, увесь час боялася. Зі страхом я лягала спати і прокидалася з ним уранці.
Але Метт відповів:
— Звісно, вона впаде, правда ж, Бо? Для того ставки й існують.
Він ніс Бо через ліси на плечах, так само, як колись носив мене. Ми не розмовляли. Ми ніколи багато не розмовляли під час таких походів, але цього разу мовчання було інакше. Ще тоді ми мовчали, бо не було потреби говорити, зараз — бо наші думки були зайняті речами, яких ми не могли висловити.
Цього разу ми вперше повернулися сюди відколи померли наші батьки, і, коли я побачила ставки знову й спустилась до берега одного з них, попри все, мій настрій покращився. Перший був «наш» ставок, не тільки тому, що найближчий, а й тому, що з одного боку мав шельф завширшки чотири чи п’ять футів і завглибшки футів до трьох. Вода була чиста і тепла, багато жителів ставка збиралися там, і, звісно, було видно до самого дна.
Бо озиралася, сидячи на плечах Метта. «Там!» — сказала вона, вказуючи пальчиком на воду.
— Подивися, що там, Бо,— сказала я.— Ми тобі розкажемо, що як називається.
Я лежала на животі, як завжди, і вглядалась у воду.
Пуголовки, що трималися поблизу краю води, табунцями втекли, щойно їх накрила моя тінь, а тепер поступово повертались, звиваючись. Вони вже були добре розвинені, задні ноги повністю сформовані, хвости короткі й міцні. ми спостерігали, як вони росли, Метт і я, як робили це щороку, з найпершого дня, коли вони починали рухатись усередині крихітних прозорих круглих яєць. Колюшки безцільно плавали туди-сюди. Період розмноження закінчився, і тому було важко розрізнити рибок за статтю. Під час сезону розмноження самці дуже гарні, з червоними черевцями, сріблястою лускою і блискучими блакитними очима. Метт мені розказував — це було навесні, всього декілька місяців тому, а здається, ніби в іншому житті,— що самці виконують усю роботу. Вони ліплять гнізда і приваблюють самок, провітрюють кладку, рухаючи плавцями, щоб ікринки мали достатньо кисню. Якщо на ікринки нападають, саме самці їх обороняють. Якщо маленька рибка  відбивається від табунця, батько бере її собі до рота і випускає назад до зграї.
— А чим займаються самки? — запитала я його.
— Ну, байдикують. Ходять у гості пити чай. Пліткують з подругами. Ти ж знаєш, які вони — жінки.
— Ні, Метте, а насправді? Чим вони займаються?
— Не знаю. Багато їдять, мабуть. Певно, їм треба відновити сили після відкладення стількох ікринок.
Він лежав поряд зі мною тоді, підборіддям на складених долонях, вглядаючись у воду, і все, чим були зайняті наші думки — то маленький світ, такий спокійний, що простягався перед нами.
Я озирнулась на нього. він стояв за декілька футів від ставка, вглядаючись у нього так, як люди дивляться на щось, чого насправді не бачать. Бо гицала в нього на плечах.
— Туди! — вигукнула вона.
— Хіба ти не йдеш дивитися? — запитала я.
— Йду.
Він зсадив Бо, і вона потупцяла до краю води.
Метт сказав:
— Лягай, Бо. Лягай, як Кейт, і спостерігай за рибкою.
Бо подивилася на мене і присіла поряд. Вона була в коротенькій блакитній сукенці, і її підгузок стирчав з-під її краю, отож, коли малá присіла, він зім’явся, і через це здавалось, що в неї велетенська дупця.
— Люкові не дуже добре вдаються підгузки,— сказала я. Тітка Енні пропонувала міняти Бо підгузки, але тій це не подобалось, тому це залишилося єдиною роботою, яку Метт і Люк досі ділили між собою. Метт відповів:
— Цей підгузок зробив я, спасибі за комплімент. Він усміхнувся мені, але коли я подивилася йому в очі, в них не було сміху. Раптом я помітила, що в ньому зараз не було радості. Не було справжньої радості, просто видимість, заради мене. Я швидко відвернулася від нього і вдивлялась у воду з усіх сил. Страх і тривога, що ховалися в мені, піднімалися хвилями, як ріка, як повінь. Я вдивлялась у воду і намагалася їх притлумити.
Хвилину по тому Метт ліг поряд із Бо, так що вона була між нами. Він сказав:
— Подивися на рибку, Бо.— Показав пальцем у воду, і Бо подивилася на його пальця.— Ні, дивися у воду. Бачиш рибку?
Бо вигукнула: «О-о-о!». Вона підвелася і застрибала, з криками захвату, і риба зникла, ніби її й не було. Бо припинила стрибати і вдивлялась у воду.
Глянула на Метта, не вірячи своїм очам.
— Ти її всю розлякала,— пояснив Метт.
— Липка! — зойкнула Бо. Вона була збита з пантелику й убита горем, її обличчя  скривилося і почали текти сльози.
— Припини, Бо. Просто посидь тихенько, і вона повернеться.
Малá подивилася на Метта з недовірою, запхнула пальця до рота, але потім присіла знову. Через хвилинку, доки Метт говорив з нею, щоб вона сиділа спокійно, маленька рибка колюшка пропливла повз нас.
— Ось вона,— прошепотів Метт. Бо підстрибнула від захвату, наступила на звислий кінець свого підгузка, і впала у воду.
На зворотному шляху вздовж залізничних колій ми зустріли Мері Пай, що несла в кожній руці по сумці з продуктами. Ферма Паїв стояла далеко за гравійними кар’єрами — взагалі, земля, де були кар’єри, належала їм, а до магазину Маклінів через колії лежала найкоротша дорога. Метт уповільнив ходу, коли вона йшла повз нас, і мері уповільнила теж, потім зупинилась і пропустила нас.
— Привіт, Мері,— сказав Метт, трохи переміщаючи Бо на плечах.
— Привіт,— відповіла Мері знервовано.
Вона подивилася повз нас у напрямку ферми, ніби боялася, що батько в пориві гніву прийде доріжкою від кар’єрів, щоб вичитати їй. Мама колись сказала, що Мері — єдина нормальна людина з усієї бідолашної родини, але, як на мене, вигляд вона мала такий же нервовий, як і всі інші. Вона була маслакувата, на вигляд здорова, але бліда, з ореолом гарного світлого волосся і широкими стривоженими очима.
Вони з Меттом, певно, досить добре знали одне одного чи, принаймні, досить довго. Мері була на рік старша, але Метт перескочив на рік уперед, тож вони вчилися в одному класі. А ще вони бачилися, хоч і на відстані, коли Метт працював у її батька.
Цього разу вони після похорону зустрілися вперше, і обидва, здавалось, не знали, що сказати. Я не могла зрозуміти, чому вони повинні були щось говорити. Я втомилася і хотіла додому.
— Бо рибалила,— нарешті промовив Метт, хитнувши назад головою.
Мері подивилася на Бо, наскрізь мокру і вкриту ставковими водоростями, і непевно всміхнулася.
Потім вона знову подивилася на Метта, зашарілася і квапливо сказала:
— Мені… мені дуже шкода твоїх батьків.
— Ага,— відказав Метт.— Дякую.
— Ти знаєш… ти знаєш, що ви будете робити? Що буде далі?
— Ще ні. Нам треба дізнатись…— він замовк, і хоч я й не дивилася на нього, але знала, що він кивнув на мене.
— А-а,— сказала мері.— Хай там як, мені щиро шкода.
Ми постояли ще хвилину, а тоді Мері подивилася на Бо й на мене і неясно всміхнулась.
— Ну, бувайте,— промовила вона.

Ми пішли. Я подумала: що буде далі? Щось іще має статися? Чого він ще не знає? Що буде далі? Щось таке погане, що він не захотів говорити про це при мені. Ми йшли доріжкою, що вела від колій до лісів. Коли ми дійшли до них і крокували, захищені темним усамітненням дерев, я спробувала його запитати. Відкрила рота, але потреба не знати переважила потребу знати, і я нічого не змогла сказати. Тоді заціпеніння мозку вплинуло на ноги, і я спіткнулася. Метт озирнувся і глянув на мене.
— Щось потрапило в черевика?
Я запитала:
— Що вона мала на увазі? — і почала судомно дихати.
— Хто?
— Мері. коли запитала тебе, що буде далі. Що вона мала на увазі?
Якусь хвильку Метт не відповідав. Бо перебирала його волосся, підіймаючи довгі пасма, мугикала. Його сорочка була мокра, вкрита водоростями, як і Бо.
Я сказала: «Що вона…» — а потім відразу заплакала, стоячи на доріжці, випрямившись, тримаючи руки вздовж тіла. Метт зняв Бо, опустився на коліна і взяв мене за плечі.
— Кейті! Кейті, що таке?
— Що вона мала на увазі? Що буде далі? Що вона мала на увазі?
— Кейті, все буде добре. Про нас подбають. Тітка Енні цим займається.
— Що вона мала на увазі? Ти сказав, що ще не знаєш. Чого ти ще не знаєш?
Він глибоко вдихнув і видихнув.
— Справа в тому, Кейті, що ми не зможемо тут залишитись. Нам доведеться поїхати звідси і жити з родиною.
— Хіба тітка Енні приїхала не для того, щоб жити з нами?
— Ні. вона не може. Їй треба доглядати за батьками і працювати на фермі. В неї занадто багато справ.
— Тоді до кого? До кого ми поїдемо?
— Я ще не знаю. Саме цього я ще не знаю. Але, хай там як, усе буде гаразд. Вони будуть добрі. В нашій родині всі добрі.
— Я хочу жити тут. Я не хочу звідси їхати. Я хочу, щоб ви з Люком дбали про нас. Чому ви з Люком не можете дбати про нас?
— Для того щоб дбати про когось, потрібні гроші, Кейт. Нам не буде за що жити. Слухай, тобі не треба хвилюватися. все буде добре. Саме для цього тітка Енні тут. Щоб усе влаштувати. все буде добре. От побачиш.
Люк і тітка Енні повернулися з міста щойно по п’ятій. Тітка попросила нас зібратися й сісти у вітальні, що ми й зробили, всі, крім Люка, який стояв і дивився у вікно на озеро. Тітка Енні сіла на стільця, випрямилась і розповіла нам таке. Що наш батько залишив нам грошей, але небагато. Що з кабінету юриста вона зателефонувала іншим членам родини, й було погоджено, що Люкові варто поїхати до педагогічного коледжу, як і планувалося. Для цього доведеться витратити майже всі гроші, але всім здається, що це саме те, чого б хотіли наші батьки. А коли справа дійшла до решти нас… Тут тітці Енні, з усією її рішучістю, було важко говорити. Вона дивилася то вбік, то назад, її погляд переходив
від Метта до мене, і нарешті зупинився на Бо… Коли справа дійшла до нас, на жаль, жодна з різних сімей, що належали до нашої родини, не виявилася у змозі взяти до себе трьох дітей. Насправді фінансові обставини виявилися такими, що ніхто з них не міг собі дозволити взяти навіть двох. Тому для того щоб ми з Бо могли залишатися разом, вирішили, що Метт, якщо захоче, повернеться з тіткою на ферму. Там він буде цінним помічником, зароблені ним гроші витрачатимуть на його сестер. Люк, на що сподіваються, зможе вносити свій вклад, щойно закінчить навчання і знайде роботу. А до того часу Меттові заробітки, плюс внески від інших членів родини дадуть змогу тітці Емілі та дядькові Єну, що живуть в Рів’єр-дю-Лю і мають своїх чотирьох дітей, взяти нас із Бо.

 

Замовити можна тут: https://fabulabook.com/product/dim-na-berezi-ozera/

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s