In the Distance by Hernan Diaz/Ернан Діаз “Вдалині”. Уривок

34381330._UY630_SR1200,630_

Ополонка – пробита в льоду зірка – була єдиною помаркою на білій рівнині, що зливалася з білим небом. Ні вітру, ні життя, ні звуків.

 

 

 

 

 

 

 

З води виринули руки і вчепилися за краї кутастої ополонки. Якийсь час пальці обмацували товсті внутрішні стінки пробоїни, схожі на скелі мініатюрного каньйону, шукаючи шлях на поверхню. Діставшись до краю, вони занурились у сніг і напружилися. Виринула голова. Пловець розплющив очі й глянув перед собою на рівну, неозору широчінь. Його довге сиве волосся й борода були зав’язані пасмами кольору соломи. Нічого в його вигляді не виказувало поспіху. Якщо він і зади́хався, пара його віддиху була непомітна на безбарвному тлі. Він поклав лікті та груди на неглибокий сніг й обернувся.

Десь із десяток потріпаних бороданів у шубах і дощовиках дивилися на нього з палуби шхуни, що вмерзла в лід за кількасот футів від ополонки. Один із них прокричав щось, що долинуло до нього незрозумілим бурмотінням. Сміх. Плавець здув краплю, що висіла на краєчку його носа. На тлі насиченої, повної деталей дійсності, яка оточувала той віддих (та снігу, що хрускотів під його ліктями, й води, яка виплескувалася за краї ополонки) слабкі звуки з судна наче просочувалися зі сну. Ігноруючи приглушені викрики екіпажу й усе ще тримаючись за краї ополонки, він відвернувся від корабля і знову обернувся лицем до білої порожнечі. Крім своїх рук, він не бачив нічого живого.

Він підтягнувся й виліз, підняв сокирку, якою скористався, щоб розрубати лід, і завмер, голий, мружачись на яскраве небо без сонця. Він скидався на літнього, дужого Христа.

Витерши лоба тильним боком долоні, він нагнувся й підняв рушницю. Тільки тоді стали видні його колосальні пропорції, приховані порожньою широчінню. У його руці рушниця здавалася не більшою за іграшковий карабін, і, хоч він тримав її за дуло, приклад не торкався землі. На тлі рушниці сокирка в нього на плечі виявилася повнорозмірною сокирою. Він був такий великий, яким великим можливо бути, при цьому все ще залишаючись людиною.

Голий чоловік прикипів поглядом до слідів, які залишив дорогою до крижаної купелі, а тоді пішов ними назад до корабля.

За тиждень до цього, не прислухавшись до порад більшості екіпажу й деяких сміливих на язик пасажирів, молодий і недосвідчений капітан «Бездоганного» завів його у протоку, де плавкі льодові брили, що їх міцно скріпила заметіль, після якої настало сильне похолодання, зловили судно в пастку. А що це сталося на початку квітня й та буря лише перервала відлигу, яка почалася за кілька тижнів до того, то найгіршими наслідками цієї ситуації стало суворе нормування провізії, нудьга й роздратованість екіпажу, кілька розсерджених золотошукачів, глибоко стурбований службовець «Сан-Франциско кулінг кампані» та крах репутації капітана Вістлера. Якщо весна вивільнить корабель, вона також і поставить під загрозу його місію: шхуна мала забрати лососину й хутро на Алясці, а тоді, на замовлення «Кулінг кампані», — лід для Сан-Франциско, Сендвічевих островів, і, можливо, навіть Китаю та Японії. Якщо не брати до уваги екіпаж, більшість пасажирів на борту були золотошукачі, що відпрацьовували вартість подорожі, підриваючи й відбиваючи великі шматки криги від льодовиків, які згодом затягали на корабель і зберігали в його вкритих сіном вантажних відсіках, погано захищених шкурами і брезентом. Дорога назад, на південь, через дедалі тепліші води знизить масу їхнього вантажу. Хтось зауважив, як дивно бачити криголам вмерзлим у кригу. Ніхто не засміявся, й більше про це не згадували.

Голий плавець був би вищий, якби не був такий кривоногий. Ступаючи тільки на зовнішні краї підошов, наче по гострих каменях, нахиляючись вперед і хитаючи плечима для рівноваги, він повільно йшов до корабля, закинувши рушницю на плече й тримаючи сокиру в лівій руці, й трьома швидкими рухами видерся по корпусу, вхопився за перила й застрибнув на палубу.

Чоловіки, тепер безмовні, вдали, що відвертаються, але не могли не дивитися на нього краєм ока. Хоч його ковдра й лежала там, де він її кинув, за кілька кроків, він стояв на місці, дивився кудись за фальшборт, поверх їхніх голів, наче був сам і вода на його тілі не замерзала поволі. Крім нього, на борту нікого сивого не було. Зів’яла, проте м’язиста, його статура мала на диво здорову худорлявість. Врешті він загорнувся у свою домоткану ковдру, що вкривала його з головою й робила схожою на монаха, підійшов до люка й зник під палубою.

—То ви кажете, ця мокра качка і є той самий Гок[1]? — сказав один із золотошукачів, а тоді сплюнув за борт і засміявся.

Якщо той перший сміх, коли високий плавець усе ще був на льоду, став спільним ревом, цього разу він був скромним бурчанням. Лише кілька чоловіків сором’язливо пирхнули, більшість же вдали, що не почули золотошукачевих слів і не бачили, як він сплюнув.

— Припини, Манро, — попросив один з товаришів, лагідно тягнучи його за руку.

— Так а що, він навіть ходить, як качка, — наполіг Манро, відмахнувшись від товаришевої руки. — Кря-кря-кря, ряба качка я, кря-кря-кря, ряба качка я, — скандував він, ступаючи перевальцем, перекривляючи дивну ходу плавця.

Тепер лише двоє його товаришів заледве чутно пирхнули сміхом. Решта трималися від жартівника подалі. Кілька шукачів зібралися навколо майже згаслого вогнища, якого хтось із чоловіків намагався підтримувати на кормі — спочатку капітан Вістлер заборонив вогонь на борту, але щойно стало ясно, що їм доведеться якийсь час постояти вмерзлими в лід, у приниженого шкіпера лишилося замало авторитету, щоб накладати цю заборону. Старші чоловіки належали до групи, що поверталася до копалень, які були змушені покинути у вересні, коли порода стала перетворюватися на камінь. Наймолодший, єдиний безбородий чоловік на борту, мав щонайбільше п’ятнадцять років. Він планував приєднатися до іншого гурту шукачів, сподіваючись натрапити на золоту жилу в північніших краях. Золото на Алясці тільки нещодавно знайшли, й чутки ходили неймовірні.

З протилежного краю корабля долинули радісні вигуки. Манро тепер тримав за шию якогось миршавого чоловічка, і пляшку у вільній руці.

— Ось містер Бартлетт люб’язно запропонував нам усім випити, — оголосив Манро. Бартлетт скривився від болю. — Зі свого власного підвалу.

Манро відпив, відпустив свою жертву й передав пляшку по колу.

— Це правда? — запитав юнак, обертаючись до своїх попутників. — Ті історії. Те, що розказують про Гока. Це правда?

— Які саме? — запитав його один із шукачів. — Та, де він забив тих людей із братства на смерть? Чи та, що про чорного ведмедя в горах?

— Не ведмедя, а лева, — втрутився беззубий чолов’яга. — То був лев. Він убив його голими руками.

За кілька кроків від них чоловік в обірваному двобортному піджаку, що підслуховував їхню розмову, сказав:

— Він колись був ватажком. В Америці. Це там він дістав своє ім’я.

Поступово розмова приваблювала увагу чоловіків на палубі, доки більшість із них обступила перший гурт на кормі. Вони всі мали що розповісти.

— Йому запропонували територію в Союзі[2], штат чи що, з його власними законами й усе таке. Просто щоб тримати його подалі.

— Він так дивно ходить, бо в нього затавровані ноги.

— Він має армію в скельних печерах десь у каньйонах, що чекає на його повернення.

— Банда зрадила його й він їх усіх прикінчив.

Легенди множилися й незабаром розмов уже було кілька, вони накладалися одна на одну, гучність голосів росла разом із нахабністю та дивністю переказаних подвигів.

— Брехня! — крикнув Манро, наближаючись до гурту. Він був п’яний. — Брехня це все! Гляньте на нього! Ви що, його не бачили? Старий боягуз. Та я таких десяток однією рукою. Постріляю, як голубів. Бах, бах, бах! — Він палив по небу з невидимої рушниці. — Та хоч коли. Давайте мені цього, цього, цього отамана, цього, цього, цього ватажка. Та хоч коли. Брехня це все!

Люк, що вів під палубу, зі скрипом відчинився. Усі замовкли. Плавець з великим зусиллям виліз звідти і, наче кульгавий колос, зробив кілька натужних кроків убік натовпу. Тепер він мав на собі лосини з сирої шкіри, ткану сорочку й кілька шарів якихось незрозумілих вовняних накидок, вкритих шубою, зробленою з хутра рисей і койотів, бобрів і ведмедів, карібу й змій, лисиць і диких собак, коатів і пум, та інших невідомих звірів. То там, то тут теліпався писок, лапа, хвіст. Порожня голова великого гірського лева висіла, наче каптур, у нього за спиною. Різноманіття звірів, використаних для цієї шуби, а також різні стадії ветхості шкур давали уявлення водночас про те, скільки часу пішло на цю одежину, і про те, як далеко подорожував той, хто був у неї вбраний. У кожній руці він мав поліняку, розрубану посередині.

— Так, — мовив він, не дивлячись ні на кого конкретного. — Більшість із цього — брехня.

Всі швидко відступили від невидної лінії, проведеної між Манро та чоловіком у шубі. Рука Манро зависла над кобурою. Він стояв з остовпілою урочистістю, властивою дуже п’яним і дуже переляканим.

Велетень зітхнув. Він здавався неймовірно втомленим.

Манро не поворухнувся. Плавець зітхнув ще раз і раптом, доки ніхто й моргнути не встиг, ударив одним поліном об друге з оглушливим гуркотом. Манро упав на підлогу й скрутився калачиком; решта чоловіків або пригнули голови, або приклали руки до чола. Коли гуркіт стихнув, відбився луною й розчинився в рівнині, всі почали роззиратися. Манро й далі лежав на підлозі. З осторогою він підвів голову й став на рівні. Запаленівши й не в змозі відірвати погляду від своїх чобіт, він сховався за спинами попутників, а тоді зник у невидному кутку корабля.

Титан так і тримав поліняки в повітрі, наче вони й досі вібрували, а тоді рушив через натовп, що розступався перед ним, до вогню, який помирав у муках. З шуби він дістав трохи канатної пряжі й просмоленої парусини. Він кинув матеріали для розпалу на гарячий попіл, а тоді одну дровину, й другою розмішав вугілля, потім кинув у полум’я і її, піднявши в дедалі темніше небо смерч із іскор. Коли сяйливий вихор улігся, чоловік став гріти долоні над вогнем. Він заплющив очі й злегка нахилився вперед. У мідному світлі він виглядав молодшим і, здавалося, задоволено всміхався, але, можливо, це була просто гримаса, що з’являється в усіх на обличчі від сильного тепла. Чоловіки почали відходити від нього зі своїм звичним поєднанням поштивості й страху.

— Лишайтеся біля вогню, — сказав він м’яко.

Це він уперше до них звернувся. Чоловіки завагалися й зупинилися, наче зважуючи однаково страшні варіанти виконати прохання і не послухатися.

— Більшість із цього брехня, — повторив чоловік. — Не все. Більшість. Моє ім’я, — сказав він і сів на бочку. Він поклав лікті на коліна, а чоло — на долоні, глибоко вдихнув, а тоді сів рівно, втомлений, але величний. Шукачі й моряки стояли де були, не підводячи голів. Котячи бочечку, юнак з’явився з-за гурту. Він поставив її нахабно близько до чоловіка й сів. Можливо, велетень схвально кивнув, але то був короткочасний і майже непомітний жест, який також міг бути і випадковим нахилом голови.

— Гокан, — мовив чоловік, вдивляючись у вогонь, вимовляючи першу голосну як у, що відразу ж переходила в о, а тоді в а, не поступово, а разом, водночас, так, наче всі три звуки були одним. — Гокан Седерстрем. Прізвища я ніколи не потребував. Ніколи ним не користувався. І ніхто не міг вимовити моє ім’я. Коли сюди приїхав, я англійської не знав. Люди питали, як мене звати. Я відповідав — Гокан, — сказав він, кладучи долоню на груди. — А вони перепитували: Гекон? Який іще Гекон? На той час, коли вивчив мову й міг пояснити, я вже був Гоком.

Здавалося, Гокан говорив із вогнем, але не був проти, щоб інші теж слухали. Сидів лише юнак. Дехто стояв на місці; інші втекли й розсипалися ближче до носа чи пішли під палубу. Врешті-решт десь із півдесятка чоловіків підійшли до вогню з бочками, ящиками й клунками, і посідали на них. Гокан змовк. Хтось витягнув брусок тютюну для жування й складаний ножик, ретельно відрізав від нього шматочок, і, оглянувши його так, наче то самоцвіт, узяв його до рота. Тим часом слухачі зібралися навколо Гокана, сидячи на краєчку своїх імпровізованих сидінь, готові відстрибнути вбік, якщо гумор велетня раптом поверне на ворожість. Один із золотошукачів дістав кислий хліб і лососину; хтось інший мав картоплю й риб’ячий жир. Їжу передали по колу. Гокан відмовився. Доки їли, чоловіки, здавалося, призвичаїлися. Всі мовчали. Небо й далі залишалося нерозрізнюваним від землі, але обоє тепер посіріли. Врешті, поворушивши вогонь, Гокан почав розповідати. Роблячи довгі паузи й іноді майже нечутним голосом він говорив до світанку, повсякчас звертаючись до вогню, так, наче його слова треба було спалити, щойно він їх вимовить. Однак іноді здавалося, що він говорить до юнака.

1.

Гокан Седерстрем народився на фермі на північ від озера Тустнадену, у Швеції. Виснажена земля, що на ній працювала його сім’я, належала заможному чоловікові, з яким вони жодного разу не бачилися, однак він регулярно забирав свій урожай через управителя. Рік за роком зернові родили все гірше й власник землі стискав кулака, примушуючи Седерстремів харчуватися грибами і ягодами, які ті збирали в лісах, та вуграми й щуками, впійманими в озері (де Гокан, заохочений батьком, приохотився до крижаної купелі). Більшість сімей у тих краях вели подібне життя, і за кілька років, коли їхні сусіди кинули свої домівки й переїхали у Стокгольм чи далі на південь, Седерстреми стали жити дедалі відособленіше, аж доки зовсім не втратили контакту з людьми, крім управителя, що приїжджав кілька разів на рік зібрати плату. Наймолодший і найстарший сини занедужали й померли, залишилися лише Гокан та його брат Лінус, на чотири роки старший за нього.

Вони жили відлюдниками. Минали дні, а в їхньому домі не звучало жодного слова. Хлопці проводили якомога більше часу в лісі чи в покинутих фермерських будинках, де Лінус розповідав Гоканові історію за історією — про пригоди, що, як він стверджував, сталися з ним, перекази подвигів, ніби як почуті з вуст їхніх героїв, описи далеких місць, що він якимось чином дуже детально знав. Враховуючи їхню ізольованість — а також те, що вони не вміли читати — джерелом усіх цих казок могла слугувати тільки розвинута Лінусова уява. Однак, хай якими дивними були ті розповіді, Гокан ніколи не сумнівався у правдивості братових слів. Може, через те, що Лінус завжди безоглядно його захищав і ніколи не вагався, беручи на себе провину й покарання за маленькі злочини свого брата. Гокан безумовно йому довіряв. Він справді, найпевніше, помер би, якби не Лінус, який завжди пильнував, щоб він був нагодований, підтримував тепло в будинку, доки батьків не було вдома, й відволікав його розповідями, коли бракувало їжі й палива.

Все змінилося, коли завагітніла їхня кобилиця. Під час одного з коротких візитів управитель сказав Еріку, Гокановому батькові, припильнувати, щоб усе було як слід — через голод вони вже втратили багато коней і його господар буде радий поповненню своєї дедалі порожнішої стайні. Минув час і кобилиця стала надміру велика. Ерік не здивувався, коли вона народила близнят. Напевно, вперше в житті він вирішив піти на обман. Разом із хлопцями він розчистив ділянку в лісі й збудував таємний загін, куди відвів одного з лошат, щойно його можна було відлучити від матері. Через кілька тижнів приїхав управитель і забрав його брата. Ерік тримав жеребчика в сховку, пильнуючи, щоб той ріс сильним і здоровим. Коли настав час, він продав його мельникові в далекому містечку, де його ніхто не знав. Того вечора, коли повернувся, Ерік повідомив синів, що через два дні вони вирушать до Америки. Грошей із продажу лошати вистачило лише на два квитки. Та й хай там як, він не збирався тікати, наче злочинець. Їхня мати нічого не сказала.

Гокан та Лінус, які ніколи в житті не бачили навіть зображення міста, поспішили в Гетеборг, сподіваючись провести там день-два, але заледве встигли сісти на свій корабель до Портсмута. Піднявшись на борт, вони розділили гроші на випадок, якщо з одним із них щось станеться. Під час цієї частини мандрівки Лінус усе розповів Гоканові про дива, які чекали на них в Америці. Вони ні слова не знали англійською, тож назва міста, куди вони прямували, була для них абстрактним талісманом — «Нуярк».

Вони прибули в Портсмут набагато пізніше, ніж очікувалося, й усі дуже поспішали посідати в шлюпки, що підвезли їх до берега. Щойно Гокан і Лінус ступили на причал, їх затягнуло в потік людей, якими роїлася головна вулиця по обидва боки. Вони йшли плечем до плеча, майже підтюпцем. Коли-не-коли Лінус обертався до брата, щоб розтлумачити йому щось про дивовижі навколо них. Вони обидва намагалися з усім цим розібратися, шукаючи свій наступний корабель, який мав відбути того ж таки пообіддя. Торгівці, ладан, тату, підводи, скрипачі, шпилі, моряки, молоти, прапори, пара, жебраки, тюрбани, кози, мандоліна, крани, жонглери, відра, майстри вітрильників, афіші, повії, димові труби, свистки, орган, ткалі, кальян, яточники, перець, ляльки, кулачна бійка, каліки, пір’я, фокусники, мавпи, солдати, каштани, шовк, танцівниці, папуги, проповідники, окости, аукціони, акордеоністи, гральні кубики, акробати, дзвіниці, килими, фрукти, шворки для білизни. Гокан глянув праворуч і його брат зник.

Вони щойно проминули гурт китайських моряків за обідом й Лінус розповів йому деякі факти про їхню країну та її традиції. Вони пішли далі, роззявивши рота, з великими від здивування очима, дивлячись на сценки перед ними, а тоді Гокан обернувся до Лінуса, а його там більше не було. Він роззирнувся, пішов назад, пройшовся від тротуару до стіни, побіг уперед, а тоді повернувся туди, де вони висадилися. Їхня шлюпка відплила. Він дійшов до того місця, де вони загубилися. Сів на ящик, задиханий, перейнятий тремтінням, і викрикував братове ім’я, вглядаючись у потік людей. Солоне шипіння на його язиці швидко стало онімілим поколюванням, що розлилося по всьому його тілу. Заледве підвівшись на тремтячі ноги, він кинувся до найближчої пристані й запитав якихось моряків у шлюпці про Нуярк. Моряки не зрозуміли. Зробивши багато спроб, він сказав «Амеріка». Це вони зрозуміли відразу, але похитали головами. Гокан пішов від пристані до пристані, напитуючи Амеріку. Врешті після кількох невдач хтось відповів йому «Америка» і вказав на шлюпку, а тоді на корабель, що стояв на якорі десь за три кабельти від берега. Гокан глянув у шлюпку. Лінуса в ній не було. Напевно, він уже на кораблі. Моряк простягнув Гоканові руку, той заліз і сів.

Щойно вони дісталися до корабля, якийсь чоловік зажадав від нього грошей і забрав їх, а тоді провів його в темний куток під палубою, де, серед койок, скринь, пакунків та бочок, під лампами, що гойдалися, звисаючи з балок, та рим-прогоничами голосна юрба емігрантів намагалася облаштуватися й відвоювати собі трохи місця для довгої подорожі на пропахлій капустою й хлівом пасажирській палубі. Він пошукав Лінуса серед силуетів, розмитих мерехтливим світлом, пробираючись між немовлятами, сонними та крикучими, жінками, усміхненими та вимученими, й міцними і заплаканими чоловіками. Дедалі глибше впадаючи у відчай, він поспішив назад на палубу, пробираючись між натовпами людей, що махали руками, й заклопотаними моряками. Ті, хто проводжали, зійшли з корабля. Трап забрали геть. Він прокричав братове ім’я. Підняли якір. Корабель відплив. Натовпи людей радісно вигукували й аплодували.

Ейлін Бреннан знайшла його виголоднілим й охопленим гарячкою через кілька днів після відплиття, і, разом зі своїм чоловіком Джеймзом, вуглекопом, піклувалися про нього, як про рідну дитину, лагідно примушуючи їсти й виходжуючи його. Говорити він відмовлявся.

Через якийсь час Гокан врешті піднявся з пасажирської палуби, але тримався подалі від усіх і проводив дні, вглядаючись у небокрай.

Хоч вони й відпливли з Англії навесні й уже мало б настати літо, щодня дедалі холоднішало. Минули тижні, а Гокан і далі відмовлявся розмовляти. Приблизно тоді ж, коли Ейлін дала йому безформну накидку, яку зшила з клаптів, вони побачили землю.

Корабель заплив у на диво брунатні води й кинув якір навпроти блідого, низькорослого міста. Гокан оглянув вицвіло-рожеві й жовтуваті будівлі, марно силкуючись знайти пам’ятки, які описував йому Лінус. Шлюпки, навантажені ящиками, плавали туди-сюди між кораблем і берегом кольору глини. Ніхто не зійшов. Відчуваючи дедалі більшу тривогу, Гокан запитав у моряка, що стояв без діла, чи це Америка. Це були найперші слова, які він промовив, відколи викрикував братове ім’я у Портсмуті. Моряк сказав, що так, це Америка. Стримуючи сльози, Гокан запитав, чи вони прибули в Нью-Йорк. Моряк дивився на Гоканові губи, якими той вимовляв, знову, той клубок переплетених звуків: «Нуярк?». З тим, як Гоканів відчай зростав, усмішка на моряковому обличчі ширшала, доки не перетворилася на вибух сміху.

— Нью-Йорк? Ні! Це не Нью-Йорк, — сказав моряк. — Це Буенос-Айрес.

Він знову засміявся, ляскаючи однією рукою по коліну, а другою трусячи Гокана за плече.

Того вечора вони відпливли далі.

За вечерею Гокан намагався випитати в подружжя ірландців, де вони є і скільки їм знадобиться часу, щоб дістатися до Нью-Йорка. Порозумілися вони не відразу, але врешті приводів сумніватися не залишалося. Жестами та за допомогою невеличкого шматочка грифеля, яким Ейлін намалювала приблизну карту світу, Гокан зрозумів, що вони безконечно далеко від Нью-Йорка й кожної миті віддаляються від нього ще більше. Він збагнув, що вони прямували на край світу, збираючись обпливти мис Горн, а тоді тримати курс на північ. Тоді він уперше почув слово «Каліфорнія».

Після того, як вони сміливо витримали натиск бурхливих вод мису Горна, погода пом’якшилася й пасажирів охопила нетерплячка. Складалися плани, зважувалися можливості, укладалися домовленості про партнерство та спільну роботу. Коли почав звертати увагу на розмови, Гокан збагнув, що більшість пасажирів обговорювали тільки одне — золото.

Нарешті вони кинули якір у, як здавалося, напрочуд метушливому примарному порту: він був повний напівпотонулих кораблів, яких розграбували і покинули екіпажі, що дезертирували на золоті копальні. Але на кинутих суднах оселилися поселенці, а деякі з них навіть перетворилися на плавучі таверни й універмаги, з яких торговці продавали свої товари новоприбулим золотошукачам за грабіжницькими цінами. Човни, баржі й плоти ходили туди-сюди між цими імпровізованими закладами торгівлі, розвозячи покупців і крам. Ближче до берега кілька більших кораблів повільно йшли на дно, поки течії скручували їхні напівзогнилі кістяки в химерні фігури. Зумисно чи ні, а кілька човнів сіли на мілину в неглибоких водах і перетворилися на житло та крамниці з підмостками, прибудовами та навіть цілими будівлями, припасованими до них, таким чином дістаючись до суші й зливаючись із містом. Позаду мачт великі намети пісочного кольору стояли між закопченими дерев’яними будинками — це місто або тільки щойно тут облаштувалося, або просто ще не до кінця розвалилося.

Минуло кілька місяців, відколи вони підняли вітрила, але коли корабель причалив у Сан-Франциско, Гокан постаршав на кілька років — довгов’язий хлопець став високим юнаком з мужнім обличчям, загартованим пекучим сонцем та солоним вітром, зі зморшкою на лобі від незмінного прищуру, сповненого водночас сумніву й рішучості. Він вивчив карту, яку Ейлін, ірландка, намалювала для нього грифелем. Хоч для цього й довелося б перейти цілий континент, він виснував, що найшвидший спосіб возз’єднатися зі своїм братом – пішки по суходолу.

 

 

 

[1] Викривлене ім’я головного героя, що також означає і Яструб (англ. Hawk). – Тут і далі прим. перекл., якщо не вказано інше.

[2] Союз у США періоду громадянської війни – федерація з 24 північних штатів, що протистояли південним Конфедеративним штатам Америки.

 

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s