Автобіографія Бенджаміна Франкліна – це один з найважливіших і найвпливовіших творів в історії Америки. Вона розповідає про Франклінове життя від скромного його початку до перетворення цього чоловіка на провідного діяча, при цьому змальовуючи портрет Франкліна як квінтенсенційного американця. Завдяки цій книжці Франклін став рольовою моделлю для майбутніх поколінь, що сподівалися, взявши з нього приклад, зі злиднів вибитися в люди. Ця автобіографія також стала одним з основних творів, що допомагає зрозуміти не лише Франкліна, а й саму Америку.

Бенджамін Франклін (1706–1790) був різносторонньою особистістю, зокрема друкарем, письменником, філософом, науковцем, винахідником, дипломатом і політиком. Він жив насиченим життям й опинявся в центрі мало не кожної важливої американської події часів другої половини вісімнадцятого століття. Він досягнув у бізнесі такого успіху, що зміг припинити працювати у віці сорока двох років. Він продемонстрував свою не меншу схильність до науки, і його експерименти з електрикою зробили його найвідомішим американцем у колоніях. Переважну частину другої половини свого життя він займався політикою й дипломатією.

Розділ 6

На той час, коли я облаштувався у Пенсильванії, в жодній з колоній на південь від Бостона не було хорошої книгарні. В Нью-Йорку та Філадельфії друкарі також торгували й канцелярськими товарами, але продавали лише папір, альманахи, балади та деякі популярні шкільні підручники. Охочим до читання доводилося виписувати собі книжки з Англії; кожен член нашої Хунти мав по кілька. Ми покинули корчму, де збиралися спочатку, й перенесли клуб у винайняту для цього кімнату. Я запропонував, щоб усі ми принесли свої книжки до тієї кімнати, де вони під час наших дискусій не тільки могли б стати у пригоді при пошуку інформації, а й спільним надбанням, бо кожен з нас мав би змогу вибрати собі ту книжку, яку йому хотілося б почитати вдома. Задум був втілений, і цим ми якийсь час задовольнялися.

Побачивши корисність цієї маленької збірні, я запропонував розширити коло читачів, заснувавши бібліотеку на основі передплати. Я окреслив план та необхідні правила, а також знайшов умілого нотаря, містера Чарлза Брокдена, щоб той оформив їх у договір, бо кожен передплатник брав на себе зобов’язання внести певну суму на заснування бібліотеки та щорічно долучатися до її розширення. А що на той час у Філадельфії було мало читачів, і більшість із нас бідували, то мені вдалося, доклавши значних зусиль, знайти лише п’ятдесят чоловік, переважно молодих торгівців, згодних зробити перший внесок розміром сорок шилінгів кожен і давати десять шилінгів щорічно. З цим маленьким фондом ми взялися до справи. Книжки привезли. Бібліотека була відчинена один день на тиждень, підписники могли взяти собі книжку під зобов’язання заплатити подвійну її вартість у разі неповернення. Ця установа швидко продемонструвала свою корисність і її стали наслідувати в інших містах та провінціях. Бібліотеки росли завдяки пожертвам, читання стало модним, і наші люди, не маючи ніяких народних розваг, на які можна було б відволіктися від своїх занять, стали долучатися до читання, й за кілька років іноземці відзначали, що в нас люди освіченіші й розумніші за людей такого самого соціального становища в інших країнах.

Коли ми збиралися підписати згадані вище договори, які мали б накласти зобов’язання на нас, наших спадкоємців і т. д. на п’ятдесят років, містер Брокден, нотар, сказав нам: «Ви ще молоді, але малоймовірно, що хоч хтось із вас доживе до закінчення строку, вказаного в договорі». Однак дехто з нас ще живий, а от ці договори через кілька років анулював статут, що розширив та увіковічнив це товариство.

Ті відмови й ворожість, з якими я зіткнувся, організовуючи передплату, незабаром змусили мене відчувати незручність називатися автором ініціативи. Може скластися враження, що через неї такий автор трохи вивищиться над своїми сусідами, тоді як потребує їхньої допомоги в її реалізації. Отож я став якомога приховувати свою роль і стверджував, що цей задум належав кільком моїм друзям, що звернулися до мене з проханням запропонувати його тим людям, яких вони вважали за шанувальників читання. У такий спосіб справа пішла ліпше й відтоді за таких нагод я користався цим підходом, і, відштовхуючись від свого успішного досвіду, щиро його рекомендую. Невелика жертва, принесена марнославством у теперішньому, згодом буде винагороджена сторицею. Якщо якийсь час не буде певності, кому належить заслуга, й інші, марнославніші, спокусяться присвоїти її собі, і тоді навіть заздрість буде схильна віддати вам належне, вищипавши присвоєне пір’я і повернувши його законному власникові.

Ця бібліотека дала мені змогу самовдосконалюватися через постійне навчання, на яке я виділяв годину-дві щодня, і так певною мірою компенсував брак формальної освіти, що колись мав намір дати мені батько. Читання було єдиною розвагою, яку я собі дозволяв. Я не марнував часу ні в шинках, ні за грою, ні в якихось забавах, й трудився у друкарні так багато, як було потрібно. Я мав борги за друкарню, мав малих дітей, яких скоро треба було навчати, й двох конкурентів, з якими змагався, і які облаштувалися тут іще до мене. Однак мої справи покращувалися з кожним днем. Я й далі дотримувався своїх звичок бережливості, і тому, що мій батько, серед інших вказівок, які давав мені в дитинстві, часто повторював приказку Соломона: «Бачиш чоловіка, старанного у справі своїй? Стоятиме він перед царями, та не стане перед простими». Я відтоді вважав працелюбство засобом набуття багатства й пошани, і це надихало мене, хоч і не думав, що колись буквально стоятиму перед царями, що, однак, сталося – я стояв перед п’ятьма королями, а з одним, королем Данії, навіть мав честь сидіти за обідом.

Є в нас англійське прислів’я: «Як хочеш успіху досягти, піди спитай у дружини поради». Мені пощастило мати дружину, що так само кохалася в роботі й бережливості, як і я. Вона охоче допомагала мені в бізнесі, згортаючи і зшиваючи памфлети, обслуговуючи крамницю, купуючи старі ганчірки для папірників і т. д. Гулящої прислуги ми не тримали, харчувалися простою їжею, меблі в нас були найдешевші. Наприклад, довгий час снідали хлібом із молоком (без чаю), і я їв олов’яною ложкою з глиняної миски за два пенні. Але помітьте, як розкоші знаходять шлях у господарство й рухають прогрес попри принципи: якогось дня мене покликано снідати, і я виявляю свою їжу в порцеляновій мисці зі срібною ложкою! Їх для мене купила дружина без мого відома, і це їй коштувало неймовірної суми – двадцяти трьох шилінгів. Ніякого іншого вибачення чи виправдання вона не надала, крім того, що, на її думку, її чоловік заслуговував на срібну ложку й порцелянову миску не менше за сусідів. Такою була перша поява порцелянового посуду і срібла в нашому домі, й згодом, з плином років і збільшенням наших статків, їх кількість поступово зростала й досягнула кількох сотень фунтів у вартості.

Якщо говорити про релігію, мене виховали пресвітеріанцем, але хоч деякі догми цього вірування, як-от вічні закони Божі, призначення, відцурання і т. д. здавалися мені дуже туманними, а інші – сумнівними, і я рано припинив відвідувати громадські зібрання релігійної громади, бо неділю виділяв для навчання, я завжди керувався деякими релігійними принципами. Наприклад, я ніколи не сумнівався в існуванні Бога, того, що він створив світ і керував ним, що найприємніші Божі діяння – це діяння на користь людей, що наші душі безсмертні, що всі наші злочини будуть покарані, а чесноти – винагороджені, за життя чи по смерті. Ці постулати я вважав основою будь-якої релігії, і, знаходячи їх в усіх релігіях, сповідуваних у нашій країні, я поважав їх усі, однак якісь більше, якісь менше, бо виявляв, що до них певною мірою примішуються інші положення, які, не маючи на меті прищеплювати, підтримувати й утверджувати моральність, слугували переважно для того, щоб нас розділити й посіяти між нами ворожість. Ця повага до всіх релігій і переконання, що навіть найгірші з них справляли деяких хороший вплив, підштовхнули мене уникати будь-яких розмов, що могли б ослабити прихильність іншої людини до її релігії. А що населення нашої провінції дедалі зростало, то постійно з’являлася потреба в нових місцях для богослужіння, які зазвичай зводилися на кошти благодійників, я ніколи не відмовлявся внести свою лепту на такі цілі, хай якою була церква.

Хоч я сам рідко відвідував громадські богослужіння, та однаково вважав їх доречними й корисними у разі правильного їх проводження, і регулярно сплачував щорічний внесок на підтримку єдиного пресвітеріанського священика й приходу у Філадельфії. Бувало, він іноді приходив до мене з дружнім візитом і переконував відвідувати його богослужіння, й час від часу я таки відвідував, в одну неділю з п’яти. Якби я вважав його хорошим проповідником, можливо, я відвідував би їх і далі, попри те, що для цього мені довелося б жертвувати недільним вільним часом, відведеним для навчання, але його проповіді були переважно або полемічними виступами, або розтлумаченням доктрин, властивих нашій церкві, й мені вони всі звучали дуже сухо, нецікаво й неповчально. А що вони не впроваджували чи насаджували жодного морального принципу, то їхньою метою було перетворити нас швидше на пресвітеріанців, ніж на свідомих громадян.

Упродовж тривалого часу він брав для своєї проповіді один вірш із четвертого розділу послання до филип’ян: «Наостанку, браття, що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, – думайте про це!». І я припустив, що у проповіді з таким текстом не обійдеться без моралі. Але він обмежив себе лише п’ятьма пунктами, наче тільки їх апостол і мав на увазі: 1) дотримуватися святості дня відпочинку, 2) старанно читати Святе Письмо, 3) завжди відвідувати громадські богослужіння, 4) брати таїнства, 5) виявляти повагу служителям Божим. Хай усі ці речі й хороші, але це не те, чого я очікував від того тексту, і я втратив надію почути про них під час якоїсь іншої проповіді, обурився й перестав ходити на його богослужіння. За кілька років до цього (1728-го) я склав невеличку літургію або ж щось на кшталт молитви для свого власного користування під назвою «Тези віри та релігійні діяння». Я повернувся до користування ними й більше не ходив на релігійні зібрання громади. Може, цей мій вчинок і заслуговує на осуд, але я не стану наводити виправдання, бо моя теперішня мета – викласти факти, а не перепросити за них.

Приблизно в цей час я замислив сміливий і важкий план з досягнення моральної досконалості. Мені хотілося жити, ніколи не роблячи ніяких помилок, і перемогти все, до чого мене підштовхували природні схильності, звичаї або ж товариство. А що я відрізняв або ж думав, що відрізняв хороше від поганого, то не бачив причин, чому не міг би завжди дотримуватися одного й уникати другого. Але незабаром виявив, що взявся до куди складнішого завдання, ніж уявляв. Тоді як моя увага й старання були поглинені тим, щоб уникнути однієї помилки, я часто неочікувано робив іншу; звичка виказувала себе, скориставшись моєю неуважністю; схильність іноді виявлялася сильнішою за розум. Через якийсь час я дійшов висновку, що самого гіпотетичного переконання в тому, що в наших інтересах бути цілковито доброчесними для запобігання помилкам було недосить, і що, перш ніж ми зможемо досягнути стійкої, високоморальної поведінки, треба викорінити в себе погані звички й набути та закріпити хороші. З цією метою я випробував такий метод.

У різноманітних переліках моральних чеснот, на які натрапив у книжках, я виявив досить чималеньке їх число, бо різні автори називали більше чи менше ідей тим самим словом. Помірність, наприклад, для деяких обмежувалася їжею й питвом, тоді як для інших означала обмеження будь-яких інших утіх, прагнень, потягів і пристрастей, як тілесних, так і духовних, навіть користолюбства та амбіцій. Для себе я вирішив задля ясності застосовувати більше назв з меншою кількістю понять, а не меншу кількість назв, що означають більшу кількість понять. Я окреслив для себе тринадцять назв чеснот, які на той час здалися мені необхідними або бажаними, пов’язавши з кожною назвою коротку настанову, що повністю розкривала те, якого саме значення я їй надав.

Назви чеснот, а також настанови до них такі:

1. Помірність – їсти не до перенасичення, пити не до сп’яніння.
2. Мовчання – говорити тільки те, що буде користь тобі або іншому, уникати порожніх балачок.
3. Порядок – у кожної речі має бути своє місце, на кожну справу – відведений час.
4. Твердість – твердо вирішувати зробити те, що мусиш; те, що вирішено зробити, обов’язково робити.
5. Бережливість – витрачати гроші тільки на те, що буде корисне мені або іншим; інакше кажучи, нічого не марнувати.
6. Працелюбність – не витрачати час по-дурному, завжди бути зайнятим чимось корисним, відмовитися від усіх непотрібних дій.
7. Щирість – не вдаватися до шкідливого обману, думати про інших справедливо й чисто, а якщо говорити, то дотримуючись таких самих принципів.
8. Справедливість – не завдавати нікому шкоди, вчиняючи несправедливість чи оминаючи добрі справи, які є твоїм обов’язком.
9. Стриманість – уникати крайнощів, надавати образам тільки такого значення, якого вони, на твою думку, заслуговують.
10. Чистота – не допускати тілесної нечистоти, неохайності одягу чи житла.
11. Душевний спокій – не перейматися через дрібниці або звичайні й неуникненні випадки.
12. Непорочність – …
13. Скромність – наслідувати Ісуса й Сократа.

Я прагнув виробити навичку жити за цими чеснотами, й вирішив, що добре буде не відволікати свою увагу, зосереджуючись на них усіх, а братися до однієї за раз, а, опанувавши її, перейти до іншої, і так, доки не опаную всі тринадцять. А що набуття одних може полегшити набуття інших, я їх розмістив у тому порядку, в якому ви їх бачите вище. Помірність перша, бо вона сприяє холоднокровності та ясності думок, необхідних там, де є потреба в невсипущій пильності та стримуванні притягальної сили старих звичок і постійних спокус. З набуттям і вкоріненням цієї навички буде легше взятися до мовчання. Я прагнув, удосконалюючи свої чесноти, набувати також і знань, і, враховуючи, що в розмові це легше зробити, користуючись більше вухом, аніж язиком, і, відповідно, прагнучи позбутися звички до великомовності, каламбурів і шпильок, яка тільки робила мене підхожим учасником порожніх теревенів, тому я поставив мовчання на друге місце. Я розраховував, що набуття цієї навички та наступної, порядку, надасть мені більше часу на мій проект самовдосконалення та навчання. Твердість, ставши звичкою, дозволить мені не відступати від свого наміру набути решти чеснот. Бережливість і працелюбність звільнять мене від залишку боргу й забезпечать заможність та незалежність, а також полегшать втілення щирості, справедливості й т. д. у життя. Розуміючи, що, згідно з порадою Піфагора з його «Золотих віршів», потребуватиму щоденного самоконтролю, я вигадав такий метод для його втілення.

Я зробив книжечку, в якій виділив по сторінці на кожну чесноту. Я розкреслив кожну сторінку червоним чорнилом на сім стовпчиків, по одному на кожен день тижня, і позначив їх назвами днів. Потім провів тринадцять червоних горизонтальних ліній і позначив кожну з них першою літерою назви чесноти. На кожній лінії і у відповідному стовпчику я міг відмічати маленькою чорною крапочкою кожне знайдене по перевірці порушення чесноти за той день.

Я постановив собі приділяти пильну увагу кожній із чеснот по черзі. Так упродовж першого тижня з найбільшою старанністю я намагався уникати навіть найменшого порушення помірності, залишаючи інші чесноти на волю випадку, тільки щовечора відмічаючи хиби, зроблені за день. Отож, якщо упродовж тижня мені вдавалося зберегти свій перший рядок, названий Пом., без крапочок, то я вважав, що ця чеснота так укріпилася, а протилежна навичка так ослабла, що я можу ризикнути й охопити увагою й другу чесноту, й наступного тижня постаратися зберегти два рядки вільними від крапочок. Продовжуючи так до останньої чесноти, я зміг виконати повний курс за тринадцять тижнів, а за рік – чотири таких курси. І, як і той, хто, прополюючи город, не намагається позбутися усіх бур’янів водночас, що перевершить його можливості й сили, а працює на одній грядці за раз, і, закінчивши першу, переходить до другої, я сподівався, що, поступово очищуючи свої рядки від крапочок, побачу на своїх сторінках прогрес, зроблений у роботі над кожною з чеснот, і нарешті, виконавши кілька курсів, через тринадцять тижнів щоденних перевірок матиму щастя бачити чисту книжечку.

Приклад сторінки

Помірність

Їсти не до перенасичення, пити не до сп’яніння

(…)

Через те, що правило дотримання порядку вимагало, щоб на кожну справу був відведений свій час, одна сторінка в моїй книжечці містила прикладений план дій на двадцять чотири години кожного дня.

Я почав виконання цього плану з самоперевірки й продовжував його виконувати, іноді роблячи перерви на якийсь час. Зі здивуванням для себе я помітив, що мав куди більше недоліків, ніж думав; але також із задоволенням бачив, що вони зникають. Щоб не завдавати собі клопоту й заводити щоразу нову маленьку книжечку, яка через те, що я зішкрібав з паперу старі позначки, щоб мати місце для нових, стала повна дірок, я переніс свої таблиці й настанови в записник із брістольського паперу, в якому були зроблені лінії червоним кольором, тривкі до витирання, і на цих лініях я позначав свої недоліки графітовим олівцем, якого легко міг витерти вологою губкою. За якийсь час я проходив лише один курс за рік, а згодом лише один за кілька років, доки нарешті зовсім їх покинув, бо був зайнятий подорожами та діловими справами за кордоном з безліччю занять, які мені заважали; але я завжди носив із собою свою книжечку.

(…)

(…)

Було б добре, якби мої нащадки знали, що саме завдяки цьому маленькому задумові, з Божим благословенням, їхній предок щасливо дожив до свого сімдесят дев’ятого року, в який пише ці рядки. Які лихоліття принесе решта – в руках промислу Божого, але якщо вони стануться, спогади про минуле щастя мали б допомогти йому витримати їх із більшим смиренням. Стриманості він завдячує своїм тривалим здоров’ям і тим, що ще лишилося з ясності розуму; працелюбності й бережливості – тим, що покращив своє становище та набув достатку, а також усі ті знання, що дали йому змогу бути порядним громадянином та здобули йому деяку добру репутацію серед науковців; щирості й справедливості він завдячує довірою своєї країни та почесними завданнями, на нього покладеними; а спільному впливові всіх чеснот загалом, навіть у тому неідеальному стані, в якому він зміг їх набути, – рівністю свого характеру та живістю в розмовах, які роблять його товариство бажаним і приємним навіть для його молодих знайомих. Отож я сподіваюся, що деякі з моїх нащадків візьмуть із мене приклад і скористаються ним собі на користь.

Аудіокнижка на LibriVox:

https://librivox.org/the-autobigraphy-of-benjamin-franklin-ed-by-frank-woodworth-pine/