Першого лютого вийшов друком новий роман авторки «Сирітського потяга» Крістіни Бейкер Клайн під назвою «Краєчок світу» — напіввигадка-напівбіографія Крістіни Олсен, яка зображена на картині знаменитого американського художника Ендрю Ваєта.

Ідея роману про картинного персонажа не нова — для прикладу можна згадати, скажімо, «Дівчину з перловою сережкою». Але на цьому подібність і закінчується. Вермеєр помер, залишивши після себе десятьох дітей і тридцять чотири картини, але ні документів, ні листів, ні щоденників, тому Ґріт — цілковито вигадана й ефемерна, а от Крістіна — справжня, й авторка для написання «Краєчку світу» спілкувалася з її родичами, вивчала сімейну історію та біографію художника, а також бувала на місці написання картини. Крім цього, стосунки Крістіни й Ендрю Ваєта були винятково дружні, і в центрі роману не вони, а сама Крістіна, її характер і її життя.

Крістіна мешкала в місті Кушінгу, що в штаті Мен, у великому родинному будинку, який перебував у власності сім’ї ще з 1743 року. Серед її предків — мореплавці й моряки, її дід був капітаном корабля і якось із бабусею вони пережили кораблетрощу й вижили, зробивши з одягу щось на кшталт прапора. «Найважливіші риси, які може мати людина, це залізна воля й міцний дух» — каже бабуся. Дім їхній повен сувенірів із подорожей і привидів. У бабусі з дідом було четверо дітей, але троє синів загинули і лишилася тільки донька — як тоді казали, сім’я «видочерилася» (daughtered out). Однієї зими до їхніх берегів приплив корабель, вмерз у лід і простояв так до весни. На кораблі був моряк-швед, якого взяли до себе місцеві, і ніби між іншим розповіли йому про великий дім і сім’ю без спадкоємця. Йона Олсен швидко перехрестив себе на Джона, за кілька місяців опанував англійську й пішов свататися.

Коли Крістіні було три роки, вона занедужала на невідому хворобу, яку лікарі були не в стані діагностувати, — аміотрофію Шарко-Марі-Тута,  спадкову хворобу, що спричиняє відмирання нервів і відмову кінцівок. Отож, дівчинка хвора, медицина нічого не може запропонувати, крім болючого приладдя, яке вона витримує кілька тижнів. У семирічному віці вона відмовляється йти до лікаря знову, чим «позбавляє себе права» скаржитися й нарікати. Каліцтво прогресуватиме все її життя, і врешті вона зовсім втратить змогу ходити, але відмовлятиметься користуватися візком, тому повзатиме, спершись на лікті. У величезному будинку без електрики, водопроводу й опалення. Саме цю мужність перед лицем хвороби, відмову здаватися, але водночас слабкість і крихкість і намагався передати Ендрю Ваєт.

Людина — заручниця свого тіла. Людина — заручниця свого життя й виборів, які робила не вона. Одвічна тема нереалізованого потенціалу жінки — батько не пустив Крістіну отримати освіту й стати вчителькою, таким чином позбавивши її діяльності, в якій вона могла б знайти втіху й свободу. Натомість Крістіна обслуговує родину й заледве тримається на плаву в нескінченному потоці домашньої роботи. Минає кілька років, у її житті з’являється Волтон. «I think of the man waiting for me outside. His hair, I noticed, has begun to recede. His chest is lightly concave, like a teaspoon, his spine unnaturally stuff from that summer in a cast. When he`s agitated he has a slight lisp. It isn`t inconceivable to imagine – is it? – that this imperfect man could grow to love me». Але ні. Чотири літа Волтон приїжджає й проводить час із Крістіною. Чотири літа Крістіна чекає від нього як не пропозиції, то хоч обіцянки. Але ні. Він мовчить, вона не може його спитати напрямки, але вірить у його порядність, у його почуття, у своє майбутнє з ним. Але ні. І знову вона залишається сам-на-сам зі своєю реальністю.

У Крістіни непростий характер. Деякі рецензенти вказували на її невміння прощати, на егоїстичність і деяку колючість. Так, напевно, з нею іноді було важко спілкуватися, але вона переважно справедлива. Вона не хоче до себе жалю, але й не стане терпіти, щоб над нею потішалися. Її розбите серце так і не загоїться. Її прагнення обходитися без візка і вперто жити, як жила, попри дедалі слабше тіло, не суперечить страху самотності й покинутості у великому, гулкому будинку. Ніхто з нас не має права кидати в неї камінь.

Особисто мені «Краєчок світу» сподобався куди більше за «Сирітський потяг». Він дещо глибший, серйозніший, лаконічніший і філософський. Цікавий роман про непросту долю непростої людини в непростому світі.