У мене всередині знайшов притулок злий двійник. Чахлий мерзотник, що давно не бував на сонці, він живе десь на півночі від мого серця. Щодня він потроху сильнішає. Він — бур’янина, він — в’юнкий пагін; він — клубок дедалі грубших дротів у моїй голові.

Назвімо його Z. Я люблю грозу, Z вона не шкодить. Я люблю кататися на лижах, Z любить бродити по мережі. Я люблю дивитися на дерева, Z любить читати новини. Я вириваю бур’яни в садку, Z шепоче мені на вухо про зміну клімату, ядерну загрозу, різке подорожчання медичних страхових полісів.

Минулого тижня я літав у центральну частину Айдаго на десятимісному літачку «Бріттен-Норман», щоб провести п’ять днів серед дикої природи. Двигуни літачка стукали точно, як серце. Небо було бездонно синє. Маленькі білі хмарки купчилися на горизонті. Повільно, впевнено літачок ніс нас далі й далі від гравійної злітної смуги, від якої ми відірвалися, над горами й озерами, великими аквамариновими косокутниками, що виблискували у впадинах, зусібіч оточені величезними, розбитими гранітними брилами, за сто миль від усього, й обриси гірських хребтів за вікном розмірено занурювали мене в п’янкий захват, у заціпеніння — яка велична краса! — аж тут Z постукав мене (образно) по (образному) плечу.

«Слухай, — сказав він. — Ти сьогодні не перевіряв електронку».

«Мені здається, — писав Генрі Дейвід Торо у своєму есеї «Прогулянки», — що я не зможу зберегти здоров’я й силу духу, якщо не проводитиму принаймні чотири години на день — а зазвичай і більше — бродячи лісами, пагорбами й полями, зовсім вільний від усіх суєтних справ».

Ха! Чотири години! У Торо явно не було «Блекберрі».

Учора — й у цьому соромно зізнаватися — я перевірив електронку, перш ніж пішов на роботу й коли дістався до роботи, а тоді перевіряв її інколи під час робочого дня, і після того, як велосипедом повернувся додому, проїхавши загалом дві милі, перевірив її знову. Просто на випадок, якщо кілька листів пролетіли в мене над головою крізь дощ, доки я крутив педалі додому.

Це тривожно. Це ганебно. Я кажу собі: електронка має стосунок до роботи. Електронка має стосунок до роботи, а все, що має стосунок до роботи, має стосунок до сім’ї, правильно? Бо робота заробляє гроші, а гроші годують сім’ю. Гроші все виправдовують. Хіба ні?

Що знає мій злий двійник Z і що я не готовий висловити, ба навіть, визнати, звучить так: перевіряння електронки, зависання на фейсбуці та читання уривків про політика А на блозі Б має стосунок зовсім не до заробляння грошей, а до дуже термінового питання до світу.

І питання це таке: «Я ще тут?».

Щоразу, коли Z примушує мене наводити курсора мишки на кнопку «Надіслати й отримати», він кричить до неймовірно складного плетива підземних і надземних кабелів, що поєднують кожен комп’ютер із кожним іншим: «Я частина цього світу? Я ще тут?».

«Так, ти тут, Z, — каже Едді Слоан Ре: Збільшіть свій пеніс на 3+ дюйма (100% ГАРАНТІЯ). — Ти частина цього світу.

«Так, ти тут, Z, — каже Марк Дж. Сілвермен із юридичного відділу, — ти тут. А тепер перешли мені той звіт».

«Так, ти тут, Z, — каже Метт Торрінгтон з адміністративного. — Ще й як ти тут. У нас залишилося останнє місце у футбольному тоталізаторі».

Відколи купив маленький блискучий пристрій, що називається айфон, я почав перевіряти електронку у класах і кафе. Я читав новини, зупинившись на червоне, на заняттях із плавання, де вчаться мої сини, в ресторанах, і так, раз чи двічі у туалеті, доки мочився.

Клац, клац, клац. Вниз, вниз, вниз. Пол Кругмен, результати бейсбольних матчів, таблиці припливів, www.edge.org, Іммануїл Кант, блендер-перемелює-камеру, розклад екскурсій змінився, натисніть сюди, щоб подивитися, як отруйна змія паралізує золоту рибку. Інформація, інформація, інформація — це все пожива того кістлявого, ненаситного, мого неохочого чекати двійника. От я стою в річковій воді, мої малі сини поруч мене кидають камінці у глибоку, яскраво-зелену заводь, зграя гусей пролітає у нас над головами, а осіннє сонце забарвлює тополі в незбагненно божевільну барву — кожен листочок фонтанує благодатним світлом — а Z починає шепотіти мені на вухо про ціни на нафту, президентську виборчу кампанію, НФЛ.

Що, цікавиться Z, ми пропускаємо просто зараз?

Залежність, кажуть неврологи, змінює саму форму людського мозку. Щоразу, коли друзяка Z читає ще одне повідомлення, ще один заголовок, ще одну новину, мій мозок виділяє трохи дофаміну для реакції винагородження.

«Вам лист!» — скрикує комп’ютер, і — гоп! — ось і заряд дофаміну.

Я почуваюся сильнішим, каже Z.

Минають п’ять хвилин, дофамін закінчується.

Я слабкий, сичить Z. Я голодний. Мені треба глянути на фотографію Джо Байдена.

А що як, доки ви читали останні кілька параграфів, у світі щось змінилося? А що як, упродовж останніх п’яти хвилин, хтось, звідкись надіслав вам повідомлення? Хіба ви не маєте взяти й перевірити?

Звісно, залежність від цифрового всесвіту може бути цілком здорова, її точно може захистити тріумвірат технологій, допитливості й прогресу. Я найперший визнаю, що в моєму комп’ютері є щось заворожливе й збадьорливе. Це магія — прочитати листа від друга з Риму, переглянути фотографії, зроблені на Геловін у Нью-Джерсі та перевірити дату народження Джона Стейнбека двома кліками. Інтернет — це справді сам собою дивний, благословенний фонтан світла.

Але іноді мені здається, що вимога Z почуватися під’єднаним тягне нас обох у прірву божевілля, а надто коли ми обидва прокидаємося о третій ранку, на пів години втуплюємося в чорну порожнечу заднього дворика, випиваємо склянку молока на порозі кухні, перш ніж підійти до комп’ютера, розбудити його й виявити, що доки ми пітніли й крутилися в ліжку, компанія «Пляжна фігура» розробила цілковито унікальну, революційну «Формулу трансформації тіла» для нас, а також для Леслі в Нью-Мехіко та Бена в Де-Мойні.

«Ми закохуємося, ми напиваємося, ми бігаємо туди-сюди по землі, наче налякані вівці, — писав Роберт Льюїс Стівенсон. — А потім, коли це все позаду, неминуче питаємо себе, чи не краще було сидіти вдома біля каміна й блаженствувати, занурившись у думки».

Нам подобається сидіти біля каміна?

Подобається.

Чи блаженствуємо ми, занурившись у думки? Так. Якийсь час. Але хіба досить скоро ми не починаємо хвилюватися, що тепер, коли ми відійшли від світу, світ прошмигує повз без нас? Хіба ми не питаємо, повернувшись: «Я ще тут?».

О, ця дивна суміш огиди й утіхи, яку відчули ми з Z, повернувшись додому після п’яти днів під небом центрального Айдаго й споглядаючи, як завантажується електронка: 21, 32, 58, 74 листа! Z надійшло 74 листи! Z і справді частина світу! Z комусь бракувало! Z існує!

Ми не перші, хто над цим замислюється — Z і я — не перші, хто відчув, що, можливо, наше з ним життя пролітає надто швидко, надто гарячково. Ми не перші, хто почуваються, наче ми щосили намагаємося зробити так, щоб наші голоси почули в нескінченній й згубній тиші.

Під час тих п’яти днів, які ми з Z провели у горах, ми бачили безліч шошонських[1] піктограм, малюнків, зроблених переважно у печерах та під виступами скель: намальований пальцями олень, сови, пси, трикутники-мисливці з луками. На багатьох піктограмах у тому регіоні є мітки, схожі на ряди стовпчиків загород, що спускаються зі схилу, але ніхто достеменно не знає, що вони насправді означають. Може, пожертви світу духів, може, результати успішних полювань або пошуків видінь[2]. Може, плід чийогось сидіння біля вогню й блаженного занурення в думки.

Хай що означали колись, тепер вони означають щось зовсім інакше. Вони означають, що спогади — крихкі, переконання — поверхові, тло — тимчасове. Вони означають, що немає нічого незмінного — ні гір, ні біологічних видів, ні культур, ні електронної пошти. Єдині величини, що не зазнають змін, — гравітація і таїна. Шум і гам, сказав Кітс, це для нас єдина музика.

Що я сьогодні зробив такого, що зберігатиме своє початкове значення через двісті років? Може, краще, довговічніше було б зараз піти додому, відчинити хвіртку в задній двір і полежати на траві?

Коли вас востаннє щось заворожувало? Коли востаннє ви лягали на гранітну брилу й засинали просто неба? Наші нечисленні закапелки непід’єднаного, нецифрового часу — прогулянки, польоти в літаку, ночівлі просто неба, читання роману на пляжі — зникають на очах. І все ж: Землі 4,5 мільярди років! У нашій галактиці щонайменше 100 мільярдів зірок! Чим зашкодить якогось пообіддя вимкнути комп’ютера і чотири години побродити лісами, пагорбами й полями?

«Тату!» — гукає мій чотирирічний син, Оуен. Він забігає в дім; долоні в нього складені човником, очі великі й круглі.

«Я знайшов ногу коника!». Він гне її туди-сюди, він питає, чи може залишити її собі.

Я кидаю телефона на канапу. Саджу сина собі на коліна.

«Коли я серед природи, — писав старий англійський критик Вільям Гацліт, — то хочу жити, як рослина».

Z терпіти не може жити як рослина. Z хоче лінкедіна, твіттера, гугла. Z хоче, щоб я узяв свого телефона і закінчив читати пошту. Натомість я веду синів гуляти. Над долиною пливуть хмари, великі, темні й горбисті, світло тьмяне й золотисте. Полинь, що цвіте в ярку за нашим домом, качається хвилями й сяє.

Ми стараємося не шуміти; ми стараємося бути працьовитими; ми стараємося дихати.

Я ще тут?

Мені лиш треба заглянути в очі своїм дітям, що крокують поруч мене цілий вечір.

Так, татку, — кажуть їхні очі.

Звісно, ти тут, татку. Ти саме тут.

[1] Шошони — група племен південноамериканських індіанців.

[2] Ритуал індіанців.

Джерело: https://orionmagazine.org/article/am-i-still-here/